**Щоденник. Кожен день зі свекрухою: як вона перетворила моє життя на пекло**
Коли Микола й я одружилися, нашою першоюі, як мені тоді здавалося, найрозумнішоюрішенням було жити далеко від батьків. Він працював інженером у престижній приватній компанії, а я вклала свою частину від продажу бабусиної квартири в іпотеку. Ми почали будувати наше гніздечко, мріючи про спокій, затишок і маленьку родину. Та хто ж знав, що його мати поселиться в ньому разом із нами
Фізично вона не жила під нашим дахом. Але відчувалася всюди: у кожній розетці, шафці, навіть у ложці. Жодне рішеннячи то купити чайник, штори чи просто килимок у ваннуне обходилося без її втручання.
Якщо я наважуся згадати про нові тюлі, вона тут же зявлялася з арсеналом: папками, каталогами й нескінченними порадами. На свята вона писала сценарії, ніби ми готувалися до аматорського театру. Одного разу ми планували зустріти Новий Рік у гірському котеджі з друзями. Все було заброньовано, продукти закуплено, транспорт організовано. Але вона влаштувала такий спектакль, що сам Станіславський схопився б за голову. Сльози, докори, стогін: «Така особлива ніч, а ви кидаєте матір!» Підсумок? Залишилися вдома, гріші на вітер, а вона, немов імператриця, сиділа у кріслі й критикувала артистів по телевізору.
Коли я нарешті завагітніла, Микола й я захотіли переробити кімнату для гостей на дитячу. Ледь обмовилися Наступного ранку вона вже стояла на порозі з двома робітниками та рулонами шпалер під пахвою. Я навіть рота не встигла відкритиремонт уже йшов. За її планом. В її кольорах. Її баченням. А я стояла посеред власного дому, наче чужа.
Сто разів казала чоловікові, що це вже занадто, що я більше не почуваюся вдома, що хочу сама обирати речівід шпалер до губки для посуду. Але він завжди відповідав одне: «Мама просто хоче допомогти. У неї добрий смак. Вона ж із любовю.» А моя? Мої бажання? Мій смак? Невже вони нічого не варті, тому що я не народила «такого чудового сина»?
А потімапофеоз. Вона прийшла одного дня й урочисто оголосила: «Микола й я їдемо у відпустку. До Греції. Мені треба відпочити, я все на собі тягну.» Я стояла на сьомому місяці, без голосу. Жодного слова. Чоловік щось бурмотів, що не може кинути її саму. Тоді я сказала різко: якщо він поїде з нею, може забути, що в нього є дружина.
Чим закінчилося? Вона врилася до нас з криком, що я ревную. Що вона народила мого чоловіка й виховала, а яневдячна. Що я не можу поїхати, бо з «великим животом», а тепер ще й заважаю їй «трохи подихати» після «такого невдячного життя». Коротше, вона робить усе для нас, а ми
Я вже не розумію, що правильно, а щоні. Втомилася жити у трійці в шлюбі на двох. Не хочу війни, але й так не може бути. Я щезаюяк жінка, дружина, майбутня матір. Боюся, що коли зявиться дитина, вона обиратиме не лише підгузки, а й імя, школу, друзів
Дівчата, може, порадите, як вижити зі свекрухою з золотими руками? Чи це марно, і мені лише залишається змиритися, знаючи, що вона буде тут аж до кінцяяк тінь, як голос за кадром, завжди голосніший за мій?
Скажіть усе. Я вже не знаю, як боротися з цим цирком.
