Микита Коваленко ніколи не думав, що доживатиме свої дні за чужими воротами, під наглядом медсестер, серед таких самих, як він тих, кого власні діти позбулися, наче непотрібного тягаря. Він вірив, що заслужив більше: поваги, тепла, хоч трохи спокою. Адже він працював все життя, годував родину, будував свій світ навколо єдиного щастя дружини Оксани та доньки Соломії.
З Оксаною вони прожили більше тридцяти років, нерозлучні, як дві ягідки в одній кучі. Після її смерті чотири роки тому дім став холодним і занадто тихим. Єдиною втіхою залишалися Соломія та онука Марічка. Він допомагав, як міг: сидів із дитиною, віддавав пенсію на продукти, залишався вдома, коли донька та зять йшли на роботу чи розважалися. А потім усе змінилося.
Соломія почала дивитися на нього з докором, коли він засиджувався на кухні. Її дратував його кашель. «Тату, ти вже пожив, дай і нам пожити!» лунало щоразу. Розмови про «затишний будинок із лікарями та телевізором» ставали все частішими. Микита спротивлявся.
Соломіє, це моя квартира. Якщо тобі тісно, йди до свекрухи. Вона живе одна у трикімнатній.
Ти ж знаєш, що ми не ладнаємо. І не починай знову! відповіла вона.
Ти просто хочеш забрати квартиру. Замість того щоб виганяти батька, заробляй сама!
Вона назвала його «егоїстом», погрожувала «знайти рішення». За тиждень він зібрав речі. Не тому, що хотів, а тому що не міг більше почуватися чужим у власному домі. Пішов без слів. Соломія сяяла. Майже винесла його на руках.
У будинку для літніх йому дали тісну кімнату з вікном і старим телевізором. Микита проводив дні в саду, під небом, серед таких самих забутих, як він.
Ваші діти вас сюди відправили? одного разу запитала сусідка по лавці.
Так. Донька вирішила, що я заважаю, відповів він, стримуючи сльози.
Мене теж. Син обрав дружину. Мене вигнали. Мене звати Галина.
Микита. Приємно познайомитися.
Вони подружилися. Надвоє біль уже не був таким важким. Минув рік. Соломія ні разу не подзвонила. Не прийшла.
Одного дня, коли він читав, його зненацька покликав знайомий голос.
Микито? Не думала, що зустріну вас тут, здивувалася його колишня сусідка, Лілія, лікарка, яка оглядала мешканців.
Так. Вже рік. Я більше нікому не потрібен. Жодного слова.
Дивно Соломія казала, що ви купили хатину на селі, щоб відпочивати.
Я б краще так Ніж гнити тут за цими ґратами.
Лілія похитала головою, збентежена. Після обходу вона повернулася. Їхня розмова не давала їй спокою. За два тижні вона запропонувала:
Микито, хата моєї матері на Полтавщині стоїть порожня. Вона пішла рік тому, ми продали речі. Будинок міцний, поряд ліс і річка. Якщо хочете він ваш. Мені туди не повертатися, а продавати розбиває серце.
Микита заплакав. Незнайомка дарувала йому те, у чому відмовила власна дитина.
Чи можу я попросити про ще одне? Тут є жінка Галина. Вона теж сама. Хотів би, щоб ми поїхали разом.
Звісно, усміхнулася Лілія. Якщо вона згодна немає проблем.
Микита побіг до Галини:
Збирайся! Їдемо! Хата на Полтавщині, чисте повітря, воля. Буде добре. Нащо тут сидіти?
Поїхали! За новим життям!
Вони зібрали речі, купили продукти. Лілія сама відвезла їх, не дозволивши сісти на автобус. Микита обійняв її, не знаходячи слів. Прошепотів: «Не кажіть нічого Соломії. Не хочу чути про неї.»
Лілія усміхнулася, кивнула. Вона не зробила нічого надзвичайного. Лише повелася по-людськи. А це сьогодні вже майже подвиг.
**Життя іноді повертає те, що вкрали інші, але вже з рук тих, хто не боїться бути добрим.**
