Коли ти збираєшся виїжджати, Оленко?
Мати стояла в дверях кухні, спершись на одвірок. У руці чашка з чаєм, а в голосі байдужість, змішана з чимось майже зневажливим.
В сенсі виїжджати? Олена повільно відірвала погляд від ноутбука, що грів їй коліна. Мамо, я ж тут живу. Я працюю.
Працюєш? перепитала мати, і в її очах мигнула крива посмішка. Ну так. Це ти ось сидиш у інтернеті. Пишеш свої віршики? Чи статті? Хто це взагалі читає?
Олена різко захлопнула ноутбук. Серце защеміло. Вона не вперше чула, що її робота «не справжня», але кожен раз немов плювок у душу.
Адже вона старанна. Фріланс це не просто, це години правок, дедлайни, ночі над текстами, клієнти, що хочуть усе «на вчора» і не платять вчасно
У мене постійні замовлення, видихнула вона. І гроші теж є. Я плачу за комуналку, я
Ніхто нічого від тебе не вимагає, відмахнулася мати. Просто ситуація така, Оленко.
Ти ж доросла, все розумієш. Богдан з Наталею хочуть зїхатися. У них двоє дітей. Маленьких, Олен. Їм тісно в їхній однушці, ти ж знаєш.
А я що? Я не сімя? раптом вирвалося. Голос задрижав.
Ти одна, Олен. Ти сама по собі. А у них діти, сімя. Ти ж у нас розумниця, самостійна. Знайдеш, де жити. Може, нарешті й на нормальну роботу влаштуєшся.
Люди з восьмої до пятої працюють, між іншим, а не за ноутбуком ночами сидять.
Олена мовчала. У горлі стояв ком. Бо пояснювати марно. Мати ніколи не розуміла, чим вона займається.
Жодного разу не запитала: «А що ти пишеш? А де можна почитати?»
Лише докори, поблажливі погляди, фрази на кшталт: «Краще б у магазин влаштувалася».
«Одна». Це слово дзвеніло у вухах. Як вирок. Як привід викреслити її з квартири, з життя, з родини.
Коли батько повернувся з роботи, розмова поновилася. Тепер у кімнаті були він, мати і вона немов на домашньому суді.
Богдан з дружиною багато досягли, почав батько, сідаючи в крісло. Обоє працюють, двоє діток.
А ти Так, ти молодець, що не сидиш без діла. Але час уже до життя серйозніше ставитися.
Тату, я тут живу. Я не ледарка! Я заробляю, хай і вдома, хай і в халаті! Але я плачу за їжу, за комуналку, я не на вашій шиї!
Ти не зрозуміла, перебив він. Це не про гроші. Це про потребу.
У Богдана двоє дітей, чуєш? І молодшому всього півтора року. Їм потрібна ця квартира. Їм важко.
А мені легко?! вирвалося. У мене, на вашу думку, труднощів немає?!
Мені 28, у мене немає ні підтримки, ні чоловіка, ні дітей. Лише робота, яку ви й самі не визнаєте!
Вони переглянулися. Ніби вона їх втомила. Ніби все, що вона каже примха, а не біль.
Ти ж сильна дівчина, мати сумно похитала головою. Ти впораєшся. А от Богдан з Наталею їм і подумати ніколи
«А мені є коли?» подумала вона, але не сказала вголос. Бо сил не залишилося.
І куди ви пропонуєте мені подітися? хрипло запитала. Я нічого від вас не прошу. Ні грошей, ні допомоги. Лише куточок. Лише розуміння.
Ну оренду знайдеш, невпевнено промовила мати. Зараз усі так. Молодь живе на знімних. А ти ж не працюєш офіційно. Тож без привязки.
Та ви себе чуєте взагалі?!
Олена не памятала, як закінчився той вечір. Памятала лише, як довго сиділа на підвіконні, дивлячись у темний двір.
Дощ ішов, як на зло, і краплі по шибках текли, як сльози, тільки без ридань.
Зранку її розбудив шум у коридорі. Валізи. Голоси. Метушня.
Олен, ми сюди Богданові речі в комору складатимемо, сказала мати, навіть не глянувши на неї. У них переїзд, ти розумієш.
Розуміла. Зрозуміла з самого початку. Тільки жити з цим було гидко.
Олено, ну ти ж бачиш, у нас усе вирішено. Мати говорила це так, немов просила передати хліб за обідом. Легко. Буденно. Без вагань.
Тобто ви не питаєте, не пропонуєте просто ставите перед фактом?
А що тут питати, Олено? Ти доросла. Треба вже якось самій. Не в дитсадку ж.
До того ж, це тимчасово. Знайдеш оренду потім, може, щось і зміниться.
Тимчасово? Ага. Поки у Богданчика онуки не підуть.
Ось знову ти з іронією. Мати закатила очі. Ти завжди все в багнети береш.
Ми ж з турботою. Ми ж не вороги тобі. Але треба розуміти: сімя це не тільки ти.
Звичайно, не тільки я, гірко посміхнулася Олена. Усе для Богдана. Усе заради Богдана. А я зайва. Тінь на дивані. З очей геть, так?
Ти перегинаєш. Батько знову зявився в дверях. Богдан син, як-не-як. А ти ти сильна.
