“Що ти сказав?” Оля застигла, відчуваючи холод усередині. Богдан стояв біля дверей, міцно стискаючи звязку ключів. Його зазвичай жваве обличчя завмерло в масці роздратування.
“Я не можу так більше жити,” повторив він беземоційним тоном. “Ні я, ні мама. Збирай дітей і переїжджай до Загіря. Бабусина хата ще стоїть, дах цілий. Якось виживете.”
Оля дивилася на нього, ніби на незнайомця. Десять років разом, троє дітей і такий вирок. Вмираюче село, де лишилося кілька хат, немає крамниць, навіть дороги пристойної.
“Чому…” почала вона, але він перебив.
“Бо я втомився,” Богдан відвів погляд. “Від постійних докорів, від безупинного нявчання, від того, що ти просто сидиш вдома з дітьми. Мама права: ти стала куркою. Я не впізнаю ту жінку, за яку одружився.”
Сльози підступили до горла, але Оля їх стримала. Діти спали за стіною Софійка та Данилко, а старший, Максим, напевно, все чув.
“Де я працюватиму? На що житимемо?” її голос ледве долинав. Богдан кинув на стіл конверт.
“Тут трохи грошей на перший час. І документи на хату вона давно на тебе. Якщо ти така самостійна, доведи це зараз.”
Він повернувся і, не промовивши більше ні слова, вийшов. За хвилину вдарили двері.
Оля повільно опустилася на стілець. В голові крутилася одна безглузда спогадка: “Я спекла його улюблений яблучний пиріг. На сніданок.”
Хата зустріла їх задушливим холодом. Оля увійшла, тримаючи на руках сонну Софійку, і відчула, як стиснулося серце. Тут минуло її дитинство літні відвідини бабусі, запах свіжого хліба, трави на горищі, яблук у льосі. Тепер лиш пил, павутина і присмак занедбаності.
Максим, серйозний не за віком, увійшов і розчинив віконниці. Через брудні шибки пробивалися промені квітневого сонця, освітлюючи пилинки в повітрі.
“Тут холодно,” скаржився Данилко, обхопивши себе рученятами. “Зараз розтопимо піч, стане тепліше,” Оля намагалася звучати впевнено. “Максиме, допоможеш мамі?” Хлопець кивнув, не дивлячись на неї. Він мовчав усю дорогу, почувши останню розмову батьків.
На щастя, стара піч була справною. Коли полумя охопило березові дрова, а в хаті стало тепліше, Оля відчула легше.
“Мамо, ми тут довго залишимось?” запитав Данилко, розглядаючи старі фотографії на стіні. “Не знаю, крихітко,” чесно відповіла вона. “Оселимося, тоді вирішимо.”
Першу ніч вони провели всі разом у бабусиному широкому ліжку. Діти швидко заснули, змучені переїздом. А Оля лежала, дивилася в стелю і думала, що привело її до такої долі.
Вранці, вивільнившись із обіймів сонних дітей, вона вийшла у двір. Ділянка була заросла бурянами. Яблуні, що колись давали багаті врожаї, тепер стояли покручені, з поламаними гілками. Старий сарай хилився, а криниця вкрилася мохом.
Оля оглянула своє нове володіння і несподівано для себе гірко, відчайдушно засміялася. Ось воно, її спадщина. Її новий початок.
Перші дні в селі здалися нескінченним кошмаром. Кожного ранку вона прокидалася, сподіваючись опинитися в квартирі, почути шум кавоварки і голос Богдана.
“Мамо, коли тато забере нас?” питала Софійка, звикла до недільних прогулянок з батьком. “Скоро, крихітко,” відповідала Оля, не знаючи, як пояснити те, чого сама не розуміла.
Телефон мовчав. Богдан ігнорував її дзвінки. Одного разу прийшло коротке повідомлення: “У вас усе є. Дайте мені час.”
Час. На що він сподівався? Що зрозуміє, як погано без родини? Чи, навпаки, що повністю викреслить їх із свого життя?
До кінця першого тижня стало зрозуміло, що грошей, які залишив Богдан, не вистачить надолі. Піч потребувала ремонту, дах протікав, їжу треба було купувати. Але найгіршим відкриттям було те, що в селі просто не було роботи.
“Може, повернутися до міста?” запропонувала одна з небагатьох сусідок у Загірї, Ганна Іванівна. Оля похитала головою: “Повертатися нікуди. Але тут, принаймні, є дах над головою.”
Того дня вона вирішила розчистити город. Земля, занедбана роками, була вкрита бурянами, але Оля памятала, якими щедрими були бабусині грядки.
“Максиме, допоможеш?” звернулася вона до старшого. Хлопець лише кивнув, все ще мовчазний і відсторонений.
Вони працювали разом, вириваючи коріння бурянів, розбиваючи важкі грудки землі. Руки, звиклі до легкої роботи по дому та клавіатури, швидко вкрилися мозолями. До вечора спина боліла, а плечі ніби схопило судорогою. Але вони встигли розчистити лише невелику ділянку.
“Мамо,” Максим несподівано порушив дні мовчання. “Навіщо ми це робимо?”
“Щоб посадити овочі: картоплю, моркву, помідори,” почала пояснювати Оля.
“Ні, я
