У моєму домі не завжди була їжа. Мама робила все можливе, але іноді грошей не вистачало навіть на шматок хліба. Тож майже щодня я йшов до школи з порожнім шлунком і нічого не клав у рюкзак.
На перерві я діставав підручник з математики й починав вчитися. Вдавав, що заглиблений у задачі, щоб усі думали, що я старанний, а не зовсім голодний.
Одного дня новий вчитель підійшов до мене й спитав:
Чому ти ніколи не їси на перерві?
Я, схвильований, швидко відповів:
Просто хочу бути найкращим учнем. Краще використаю час для навчання.
Вчитель піглянув на мене уважно й лише промовив:
Так, розумію
Він пішов, і я подумав, що він повірив. Тож продовжував удавати, ніби читаю, хоча живіт урчав, коли я бачив, як однокласники їдять.
Незабаром вчитель повернувся з пакетом із їдальні. Поклав його на парту й ніби випадково сказав:
Забагато взяв, не зїм усе. Бери, допоможи мені.
Всередині був вівсяний хлібець, сік і навіть фрукт. Справжній сніданок.
Я мовчки кивнув. Щойно вчитель відійшов, я закрив книгу й почав їсти швидко, наче якось не їв цілі дні.
Я ніколи йому не розповів. Не сказав, що той хлібець був єдиним, що я зїв увесь день. Не зізнався, що брехав, щоб не соромитися.
Тепер, через стільки років, я досі памятаю той сніданок. Не через вівсяний хліб чи сік, а через те, що хтось побачив мою потребу й не зробив мені боляче. Допоміг без зайвих питань, без показухи, без визнання. Допоміг із повагою.
З того дня я дивився на нього інакше. Бо зрозумів: є люди, яким не потрібно багато питань, щоб зробити щось справді велике.
