Коли моя сестра Марічка почала пологи, я був у іншому кутку області на мотозльоті. Вона благала мене не скасовувати поїздку, казала, що все буде добре, що ще є час.
Часу не вистачило.
На світ зявилися троє чудових малюків а вона не вижила.
Я досі памятаю, як тримав у руках ті крихітні клубочки, що ворушилися у реанімації. Від мене пахло бензином і шкіряною курткою. У мене не було жодного плану, ані найменшого поняття, що робити. Але я подивився на них Настю, Оленку та Максимка і зрозумів: я звідси не піду.
Нічні виїзди замінились нічними годуваннями. Хлопці з автосервісу підміняли мене на змінах, щоб я встигав забирати дітей із садочка. Я навчився заплітати Оленці коси, заспокоювати Настю під час її спалахів, переконувати Максимка зїсти щось окрім макаронів із вершковим маслом. Припинив їздити у далекі мотопробіги. Продав два мотоцикли. Власноруч змайстрував двомісні ліжка.
Пять років. Пять днів народження. Пять зим із грипом та кишковими інфекціями. Я не був ідеальним, але я був поруч. Кожен божий день.
А потім зявився він.
Біологічний батько. Його не було у свідоцтвах про народження. Він жодного разу не відвідав Марічку під час вагітності. Як вона казала, він заявив, що трійня «не вписується у його стиль життя».
А тепер? Він хотів забрати їх.
І прийшов не один. З ним була соціальна працівниця на імя Тетяна. Вона оглянула мої забруднені мастилом комбінезони й заявила, що я не «відповідальне середовище для довгострокового виховання цих дітей».
Я не вірив своїм вухам.
Тетяна пройшлася нашою невеликою, але охайною хатиною. Побачила дитячі малюнки на холодильнику. Велосипеди у дворі. Маленькі чобітки біля дверей. Вона посміхалася ввічливо. Робила нотатки. Я помітив, що її погляд затримався надто довго на моєму татуюванні на шиї.
Найгірше було те, що діти нічого не розуміли. Настя сховалася за мене. Максимко розплакався. Оленка запитала: «Цей дядько буде нашим новим татом?»
Я відповів: «Ніхто вас не забере. Хіба що через суд.»
А тепер слухання через тиждень. У мене є адвокат. Гарний. Безбожно дорогий, але воно того варте. Мій сервіс ледве тримається, бо я все тягну сам, але продав би й останній ключ, аби лишитися зі своїми дітьми.
Я не знав, що вирішить суддя.
Вночі перед засіданням я не міг заснути. Сидів у кухні, тримаючи в руках Настин малюнок там ми всі стоїмо, взявшись за руки, перед нашим будиночком, а в кутку сонце й хмаринки. Прості дитячі каракулі, але, якщо чесно, на тому малюнку я виглядав щасливішим, ніж коли-небудь у житті.
Вранці я надів сорочку з ґудзиками, яку не одягав з часів похорону Марічки. Оленка вийшла з кімнати й сказала: «Дядьку Іване, ви схожі на священика.»
«Сподіваюся, судді подобаються священики», спробував пожартувати я.
Судовий зал нагадував інший світ. Усе бежеве й блискуче. Віталій сидів навпроти мене у дорогому костюмі, намагаючись виглядати турботливим батьком. Він навіть приніс фотографію трійні у купленій рамці ніби це щось доводить.
Тетяна зачитала свій висновок. Вона не брехала, але й не намагалася помякшити ситуацію. Згадала «обмежені ресурси для навчання», «занепокоєння емоційним розвитком» і, звісно, «відсутність традиційної структури сімї».
Я стискав кулаки під столом.
Потім настала моя черга.
Я розповів судді все. Від того дзвінка про Марічку до моменту, коли Оленка зблювала мені на спину під час довгої дороги, а я навіть не здригнувся. Розповів про затримку мовлення у Насті й про те, як влаштувався на другу роботу, щоб оплачувати логопеда. Розказав, як Максимко навчився плавати тільки тому, що я обіцяв йому котлету по-київські щоразу, коли він не здасться.
Суддя подивився на мене й запитав: «Ви справді вважаєте, що зможете сам виростити трьох дітей?»
Я ковтнув. Міг би збрехати. Але не став.
«Ні. Не завжди», відповів я. «Але я це роблю. Кожного дня, вже пять років. Я робив це не тому, що був зобовязаний. Я робив це тому, що вони моя родина.»
Віталій нахилився вперед, ніби хотів щось сказати. Але промовчав.
І тоді сталося диво.
Оленка підняла руку.
Суддя, здивовано, сказав: «Маленька панночко?»
Вона підвелась на стільчику й промовила: «Дядько Іван обіймає нас щоранку. А коли нам сниться погане, він спить на підлозі біля нашого ліжка. І одного разу він продав свій мотоцикл, щоб нам пофіксували опалення. Я не знаю, яким має бути тато, але у нас він уже є.»
Тиша. Абсолютна тиша.
Не знаю, чи саме це вирішило все. Можливо, суддя вже давно прийняв рішення. Але коли нарешті він сказав: «Опікунство залишається за пан
