У нас вдома не завжди була їжа. Мама робила, що могла, але іноді грошей не вистачало навіть на хліб. Тож майже щодня я йшов до школи з порожнім шлунком і нічого не клав у рюкзак.
На перерві я діставав підручник з математики й вдав, що вчуся. Робив вигляд, ніби так захоплений, щоб усі думали, що я старанний, а не голодний.
Одного дня новий вчитель підійшов до мене й спитав:
Чому ти ніколи не їси на перерві?
Я, схвильований, швидко відповів:
Просто хочу бути найкращим учнем. Краще використаю час.
Вчитель подивився на мене уважно й тільки сказав:
Так, розумію
Пішов, і мені здалося, що він повірив. Я знову втупився у книжку, але в животі бурчало, коли я бачив, як однокласники їдять.
Незабаром вчитель повернувся з пакетом із їдальні. Поставив його на парту й ніби між іншим промовив:
Замовив забагато, не зїм усе. Бери, допоможи.
Всередині був вівсяний бутерброд, сік і навіть яблуко. Цілий обід.
Я мовчки кивнув. Щойно він відійшов, я захлопнув книжку й почав їсти, наче не бачив їжі цілий тиждень.
Ніколи йому не казав. Ніколи не зізнався, що цей бутерброд був єдиним, що я їв увесь день. Не розповів, що брехав, щоб не соромитися.
Але й зараз, через стільки років, я памятаю той обід. Не через бутерброд чи сік, а через те, що хтось побачив мою нужду і не принизив мене. Допоміг без зайвих питань, без показухи, без визнання. Просто з повагою.
З того дня я дивився на нього інакше. Бо зрозумів: бувають люди, яким не потрібно багато слів, щоб зробити щось справді велике.
