Він сказав, що я «не придатний бути батьком» але я виростив цих дітей з самого початку.
Коли моя сестра Оксана почала пологи, я був далеко на мотофестивалі. Вона благала мене не скасовувати поїздку, казала, що все буде добре, що ще є час.
Але часу не вистачило.
На світ зявилися троє чудових малюків а вона не вижила.
Я памятаю, як тримав на руках ті крихітні клубочки, що метушилися в реанімації. Від мене ще пахло бензином і шкіряною курткою. У мене не було ніякого плану, ані найменшого поняття, що робити. Але я подивився на них Настю, Софійку й Дмитрика і зрозумів: я не піду звідси.
Я замінив нічні поїздки на нічні годування. Хлопці з майстерні підміняли мене на змінах, щоб я встигав забирати дітей із садочка. Я навчився заплітати Софійці коси, заспокоювати Настю, коли в неї бували спалки гніву, і переконувати Дмитрика зїсти щось, крім його улюбленої картоплі з вершковим маслом. Я перестав їздити у далекі моторалі. Продав два мотоцикли. Власноруч змайстрував двоспальне ліжко.
Пять років. Пять днів народження. Пять зим з грипами та кишковими інфекціями. Я не був ідеальним, але залишався з ними. Кожен день.
А потім зявився він.
Біологічний батько. Його не було в свідоцтвах про народження. Він жодного разу не відвідав Оксану під час вагітності. За її словами, він казав, що трійня «не вписується в його стиль життя».
А тепер? Він хотів забрати їх.
І прийшов не сам. Привів із собою соціальну працівницю на імя Марія. Вона оглянула мої забруднені мастилом комбінезони і заявила, що я не «відповідаю умовам для належного виховання цих дітей».
Я не вірив своїм вухам.
Марія обійшла нашу невелику, але охайну хату. Побачила дитячі малюнки на холодильнику. Велосипеди у дворі. Маленькі чобітки біля входу. Вона посміхалася лагідно. Робила нотатки. Я помітив, що її погляд затримався на моїй татуюванні на шиї.
Найгірше було те, що діти нічого не розуміли. Настя сховалася за мною. Дмитрик почав плакати. Софійка запитала: «Цей дядько буде нашим новим татом?»
Я відповів: «Ніхто вас не забере. Хіба що через суд.»
А тепер… слухання через тиждень. У мене є адвокат. Гарний. Коштує чимало, але воно того варте. Моя майстерня ледве тримається, бо я все тягну сам, але продав би навіть останній ключ, аби лишитися зі своїми дітьми.
Я не знав, що вирішить суддя.
Перед слуханням я не міг спати. Сидів за кухонним столом, тримаючи в руках малюн
