У давні часи, коли вітри ще шептали старі легенди, в одному українському місті скажімо, у Львові жила сімя. Однак це було не просто таке звичайне життя, а сповнене важких випробувань.
Мамо, тату, ви нас кликали. Що трапилося? Оксана з чоловіком Дмитром увірвалися до батьківської хати.
Це було ще дуже давно. Мати хворіла важка недуга, друга стадія Вона пройшла курс лікування, опромінення, і навіть волосся вже трохи відростало. Але спокій був оманливим їй знову ставало гірше.
Оксанко, Дмитре, заходьте, мати, бліда й тендітна, як троянда під снігом, ледве посміхнулася.
Діти, сідайте. У нас до вас прохання незвичайне, тато, Петро, був схвильований.
Оксана й Дмитро сіли, чекаючи. Мати, Наталка, зітхнула, шукаючи в чоловікові підтримки.
Діточки, не лякайтеся, але я маю до вас дивну справу. Ми дуже вас просимо усиновіть для нас хлопчика.
Тиша.
Першою прозвучала Оксанина відповідь:
Мамо, ти й уявити не можеш Ми вже давно хотіли сина, але в нас дві донечки твої онученьки. А третій раз лікарі не радять народжувати. Ми вже й думали взяти дитину з притулку І ось ти кажеш те саме. Звідки в тебе такі думки?
Наталка провела рукою по короткому волоссю:
Справа в тому, що мені знову погано. А тут зайшла моя подруга, тітка Галина з роботи. Памятаєш її? В неї була велика родимка над оком. Вона їздила до бабці Параски в село, і та її заговорила. Тепер родимки немає. І от Галина мене переконує поїдьмо до бабці!
Оксана й Дмитро слухали, не розуміючи, до чого вона веде.
Отож, діти, продовжила Наталка, баба Параска одразу спитала: «Чи є в тебе син?» Коли я сказала, що тільки дочка й дві онучки, вона перепитала: «А що було перед дочкою?»
Оксана здивувалася адже ніхто не знав, що у матері був викидень. Мав бути син, первісток але не вижив.
Баба Параска сказала: «Усинови хлопчика». І пішла. А в мене сльози Ніби я винна, що не врятувала його. І тепер мушу дати любов іншому.
Оксана кинулася до матері:
Мамо, я з тобою!
Вони з Дмитром вже обговорили з дитбудинком усиновлення. Приїхали туди разом із Наталкою й Петром. У кімнаті гралися діти.
Мамо, глянь на того рудого хлопчика, прошепотіла Оксана.
Але раптом з кутка почувся голос:
Тіточко, візьміть мене Я вам обіцяю, ви не пошкодуєте.
Незабаром вони забрали хлопчика його звали Тарасик. Він швидко звик і називав Оксану й Дмитра мамою й татом. А Наталку він називав дивно «мамо Наталко».
Вона дивилася на нього й вірила, що це її син, якого колись втратила.
Лікарі наполягали на операції. У день, коли Наталка лягла під ніж, Тарасик сховався у їхній кімнаті, обіймаючи її хустку й плачучи:
Мамо Наталко, не йди
Коли Петро зайшов, хлопчик не почув. Він лише шепотів:
Будь ласка, залишись
Задзвонив телефон. Лікар сказав:
Вона вижила.
Петро обійняв Тарасика:
Жива наша мамо Наталко! Дякую тобі, сину.
І вони знали доля дала їм другий шанс.







