Розлучився у літах у пошуках товариства, але несподівана відповідь змінила моє життя
Розлучення у шістдесят вісім це не був романтичний жест чи криза середнього віку. Це було визнання собі, що я програв. Що після сорока років шлюбу з жінкою, з якою ділив не лише побут, але й мовчання, порожні погляди за вечерею й усе те, що ніколи не було сказано вголос, я не був тим, ким мав би бути. Звуть мене Василь, я з Чернівців, і моя історія почалася з самотності, але закінчилася відкриттям, якого я не очікував.
З Ганною ми прожили майже все життя. Одружили нас у двадцять, ще за радянських часів. Тоді було кохання. Поцілунки на лавках у парку, розмови до пізньої ночі, спільні мрії. А потім усе розсипалося. Спочатку зявилися діти, потім борги, робота, втома, рутина Розмови перетворилися на записки на кухні: «Сплатив за світло?», «Де квитанція?», «Закінчилась сіль.»
Вранці я дивився на неї і бачив не дружину, а втомлену сусідку. І, певно, для неї я був таким самим. Ми жили не разом ми жили поруч. Я, упертий і гордий чоловік, одного дня сказав собі: «Ти заслуговуєш більшого. Хоч глоток свіжого повітря.» І подав на розлучення.
Ганна не сперечалася. Лише сіла, подивилася у вікно й промовила:
«Добре. Роби, як знаєш. У мене вже немає сил боротися.»
Я виїхав. Спочатку відчув свободу, ніби з плечей звалився величезний камінь. Почав спати на іншій половині ліжка, завів кота, став пити каву на балконі на світанку. Але незабаром прийшло інше відчуття порожнеча. У будинку стало надто тихо. Їжа без смаку. Життя надто передбачуваним.
Тоді мені спала на думку ідея, яка здалася геніальною: знайти жінку, яка допомагатиме. Таку, як колись Ганна прати, готувати, прибирати, розмовляти. Бажано молодшу, років пятдесяти, досвідчену, добру, просту. Може, вдіву. Вибагливим я не був. Навіть подумав: «Адже я ж непогана компанія доглядаю за собою, маю хату, пенсію. Чому б і ні?»
Почав шукати. Розпитував сусідів, натякав знайомим. Потім вирішив ризикнути подав оголошення у місцеву газету. Коротке й пряме: «Чоловік, 68 років, шукає жінку для спілкування та допомоги по господарству. Гарні умови, проживання та харчування забезпечені.»
Саме це оголошення змінило моє життя. Бо через три дні я отримав відповідь. Лише одну. Але лист, від якого затремтіли руки.
«Шановний Василю,
Ви справді вважаєте, що у 2020-х роках жінка існує лише для того, щоб прати шкарпетки й смажити котлети? Ми ж не у XIX столітті.
Ви шукаєте не дружину, не людину з душею й бажаннями, а безкоштовну домробітницю під виглядом романтики.
Можливо, варто спершу навчитися доглядати за собою, готувати собі обід і прибирати у власному домі.
З повагою,
Жінка, яка не шукає пана з ганчіркою в руках.»
Я перечитав листа пять разів. Спочатку закипів від люті. Як вона сміє? Що вона собі уявляє? Я не хотів нікого використовувати! Я лише прагнув затишку, гостинного дому, жіночої турботи
Але потім задумався. Може, вона мала рацію? Можливо, я дійсно шукав лише зручності, до яких звик. Чи не чекав я, що хтось прийде й зробить моє життя легким замість мене самого?
Почав із найпростішого. Навчився варити борщ. Потім готувати вареники. Підписався на YouTube-канал «Готуємо, як бабуся», став ходити за продуктами зі списком і прасувати сорочки сам. Відчував себе дивно, ніяково, навіть смішно. Але з часом зрозумів, що це вже не обовязок. Це моє життя. Мій вибір.
Я навіть вставив той лист у рамку й повісив на кухні. Нагадування самому собі: не шукай порятунку в інших, поки сам не виберешся з ями.
Минуло три місяці. Я все ще сам. Але тепер у моїй хаті пахне свіжою вечерею. На балконі квіти, які я сам посадив. У неділі пеку медовик рецепт Ганни. І іноді ловлю себе на думці: «Може, віднести їй шматочок?» Вперше за сорок років я зрозумів, що значить бути поруч із кимось не лише як чоловік, але й як людина.
І якщо хтось запитає, чи хочу я знову одружуватися, я скажу «ні». Але якщо жінка сяде поруч зі мною на лавці у парку не шукаючи господаря, а просто щоб поговорити, я, безумовно, скажу їй кілька слів. Тільки тепер я вже буду іншою людиною.
