**«Не приходи на моє весілля, там будуть лише багаті»: сказала дочка батькові-трудівнику, який виховував її сам**
Микола Коваль віддав усе своє життя одній меті виростити гідно свою доньку. Коли доля забрала його дружину вона померла від серцевого нападу маленька Оксана залишилася на його плечах. Йому було трохи за тридцять, і з того дня він більше не думав про себе. Кожна крапля поту, кожна зароблена копійка, кожен зітк усе це він віддавав дівчинці.
Жили вони на околиці Чернігова, у старому будиночку, який дістався йому від діда. Грошей завжди не вистачало Микола працював на будівництві, розвантажував вагони, а в холодні ночі стояв на варті. Але робив усе, щоб Оксана мала дитинство. Одного разу вліз у борги, щоб купити їй вишиту сорочку для шкільного свята; іншого разу голодував, аби вона мала нові черевики. І щоразу, коли бачив її посмішку, розумів варто жити.
Найяскравіше він памятав Різдво Оксана чекала його, як дива. У школі були конкурси, вдома скромна вечеря, подарунки, які дарували з любовю. Одного разу він віддав останні гроші за білу, як сніг, сукню, і в ту ніч вона сяяла на шкільному балі, немов справжня княжна. Обійняла батька й прошепотіла: «Ти найкращий у світі.»
Але час минув. Оксана з відзнакою закінчила школу і поїхала до Києва вчитися в університеті. Все, як мріяла. Жила в гуртожитку, підробляла звичайне студентське життя. Та столиця почала її міняти. Спочатку зявились манікюри, дорогі речі, потім знайомства з заможними. Вона почала ходити до ресторанів, відвідувати спа. Батько й далі надсилав гроші, пакував передачі, дзвонив, просив навідатись. Але Оксана відповідала все рідше.
Аж одного дня він отримав повідомлення. Без вітання, без смайлів. *«Тату, будь ласка, не приходь на моє весілля. Там будуть лише багаті, а ти не впишешся.»* Тільки. Жодного пояснення, жодного запрошення, навіть тіні вдячності.
Микола перечитував ці слова знову і знову. Серце стискалося. Він носив її на плечах все життя. Ніколи не скаржився, нічого не вимагав. Просто любив. А тепер їй було соромно за нього. Соромно за батька, який, може, і не вміє тримати келих шампанського, як ті багаті, але який тримав її на руках, коли вона палала від гарячки.
Навіть з болем у серці він сів на потяг і поїхав. Не міг не поїхати не через торт чи тости, а щоб подивитись їй у вічі востаннє. На церемонії він стояв осторонь, непомітно, у потертому піджаку, з букетом троянд із город
