Щойно я пішла на пенсію, розпочалися проблеми. Як старість розкриває самотність, що накопичувалася роками.
Мені шістдесят. І вперше в житті я відчуваю, що більше не існую: ні для дітей, ні для онуків, ні для колишнього чоловіка, а тим більше для цього світу.
Тілом я тут. Ходжу вулицями, заходжу до аптеки, купляю хліб, підмітаю подвіря під вікном. Але всередині пустота, що з кожним днем розростається, тепер, коли не треба бігти на роботу. Тепер, коли ніхто не дзвонить із запитанням: «Мамо, як справи?»
Я живу сама. Вже дуже давно. Мої діти дорослі, у кожного своя сімя, живуть у інших містах: син у Львові, донька у Харкові. Онуки ростуть, а я їх ледь знаю. Не бачу, як йдуть до школи, не вяжу їм шарфи, не розповідаю казок на ніч. Мене ніколи не запрошують у гості. Жодного разу.
Одного разу я запитала доньку:
Чому ти не хочеш, щоб я приїхала? Могла б допомогти з дітьми
А вона відповіла спокійним, але холодним тоном:
Мамо, ти ж знаєш мій чоловік тебе не виносить. Ти втручаєшся у все, до того ж у тебе свої звички
Це був удар по серцю. Я почувалася приниженою, злою, спустошеною. Я не навязувалася лише хотіла бути поруч. Але послух був ясний: «Ти небажана». Ні для дітей, ні для онуків. Ніби мене викреслили. Навіть колишній чоловік, який живе в сусідньому селі, ніколи не знаходить часу зустрітися. Раз на рік холодне різдвяне повідомлення, наче милість.
Коли пішла на пенсію, думала: нарешті час для себе. Почну вязати, буду робити ранкові прогулянки, запишуся на курси малювання, про які мріяла. Але замість радості прийшла тривога.
Спочатку зявилися дивні симптоми: серцебиття, запаморочення, жахлива боязнь смерті. Я обійшла лікарів. Робили аналізи, ЕКГ, МРТ усе в нормі. Доки один лікар не сказав:
Пані, це емоційне. Вам потрібно з кимось говорити, спілкуватися. Ви дуже самотня.
І це було гірше за будь-який діагноз. Бо немає таблетки від самотності.
Іноді йду до супермаркету просто почути голос касирки. Часом сідаю на лавку в парку з книжкою, вдаючи, що читаю, сподіваючись, що хтось підійде. Але люди завжди поспішають. У кожного своя ціль. А я просто існую. Дихаю. Згадую.
Що я зробила не так? Чому моя сімя віддалилася? Я виховувала їх сама. Їхній батько пішов рано. Працювала на двох роботах, готувала, прасувала форми, лікувала, коли хворіли. Не пила, не гуляла. Віддавала все, що мала.
А тепер я лише зайва.
Була занадто суворою? Надто авторитарною? Я хотіла для них кращого. Хотіла, щоб стали добрими, відповідальними людьми. Віддаляла від поганих компаній. А в результаті залишилася сама.
Не шукаю жалю. Хочу лише зрозуміти: я була настільки поганою матірю? Чи це просто ритм сучасного життя кредити, гуртки, нескінченний біг де вже немає місця для літньої жінки?
Дехто радить:
Знайди собі партнера. Зареєструйся на сайті знайомств.
Але я не можу. Не довіряю легко. Після стількох років самотності вже немає сил відкриватися, закохуватися, впускати чужу людину в своє життя. До того ж здоровя вже не те.
Не можу навіть працювати. Тоді хоч був колектив: розмови, сміх. Тепер лише тиша. Така важка, що іноді вмикаю телевізор просто почути голоси.
Іноді думаю: якщо я зникну, хтось помітить? Ні діти, ні колишній чоловік, ні сусідка з третього поверху. І ця думка обпікає страхом.
Але потім глибоко вдихаю. Встаю, готую чай у кухні і кажу собі: може, завтра буде краще. Може, хтось згадає. Може, буде дзвінок. Лист. Може, я ще щось значу.
Доки є надія я житиму.
