“Народила дитину, коли тобі майже пятдесят? Ти зовсім не думала?” докоряли мені рідні по телефону.
Мені сорок шість. Місяць тому я стала мамою двійні хлопчика Тарасика та дівчинки Соломійки. Не передати словами, що відчуваю, коли дивлюся на них. Це щось неймовірне щастя, радість, сльози, таке тепло в грудях, що аж розпирає.
Але ні моя матір, ні сестра не прийшли навіть на виписку. Родичі чоловіка теж ігнорували народження наших діточок. І все через наш вік.
Розкажу спочатку. Колись я й не думала про дітей. Була молодою, жила на повну клуби, танці, світські вечірки. Що ще потрібно дівчині? Коктейлі, залицяння, веселощі до ранку. Серце співало від щастя.
А у двадцять два зустріла Івана. Високий, з бородою, в окулярах справжній красень. А як він жартував! За ним ходили юрби дівчат, але він обрав мене. Чесно, це підняло мою самооцінку. В Івана була квартира, машина, сімейний бізнес його батьки володіли кількома магазинами одягу в Києві, заробляли добре.
Я вже уявляла себе принцесою, що знайшла свого принца. Він мій квиток у безтурботне життя. Мріяла про весілля, про білу сукню, про подорож до Єгипту після.
Але для Івана це було лише тимчасове захоплення. Я прожила в нього місяць, а потім він просто змінив замок і викинув мої речі. Коли я була в салоні на манікюрі! Все, що сказав: “Ми з різних світів, ти мені не підходиш”. Ніби я не людина, а щось непотребне.
Після цього я впала у жахливу депресію. Втратила п’ятнадцять кілограмів, ходила, як тінь. Волосся сипалося, доводилося носити перуки. Здоровя теж сильно підвело різке схуднення вдарило по жіночому. Лікувалася, навіть трави пила, але марно.
Тому вирішила зосередитися на карєрі. Завжди любила малювати нігті, тому стала майстринею манікюру. Клієнтів було багато, заробляла добре. Взяла кредит, купила двокімнатну квартиру, потім машину. А у тридцять три відкрила свій салон краси, де працюють ще кілька дівчат.
Два роки тому зустріла Олега. Він працював поруч, одного разу зайшов розміняти тисячу гривень і я знову закохалася. Незабаром ми почали жити разом, офіційно оформили стосунки. І, звісно, задумалися про дітей.
Але через вік нічого не виходило. Тому я пішла на штучне запліднення. Щодня молилася Богу, щоб він подарував мені дитину, обіцяла бути найкращою матірю.
І Він почув мене. Я народила двох здоровеньких малюків, пологи пройшли легко.
“Ти з глузду зїхала? Які діти в твої роки? Хоч би подумала!” кричала мати в трубку.
“Господи, у мене скоро онуки будуть, а ти дитину народила! Сестро, це вже занадто!” не стримувалася сестра.
Ніхто з родичів нас не підтримав. Біля пологового чекав лише Олег і фотограф. Зробили кілька знімків на память та поїхали додому.
Малим вже місяць. Ні матір, ні сестра не хочуть нас відвідувати. Кажуть, що я “засоромила їх на весь Київ”, народивши в такому віці.
Але хіба це провина мріяти про родину? Хіба це гріх?
