Ольга схрестила руки, спершись на спинку крісла. Її холодні блакитні очі не відривалися від обличчя Дмитра. Звична його зарозумілість зникла, замінившись напругою.
Ти думаєш, я не питала себе щеночі, чи повертатися? промовила вона тихо, але твердо. Пять років я жила з цією думкою. Але вирішила чекати. Доки мої діти не підростуть і не зрозуміють, хто ти є насправді.
Дмитро прочистив горло, уникаючи її погляду.
Ти втекла. Залишила мене на поталу пліток. Знаєш, що казали мої колеги? Що думали в офісі?
Мені байдуже, Дмитро, перебила вона. Якби тоді ти дбав про мене і нашу дитину, сьогодні я б не стояла тут із двома хлопцями, які тебе не знають і нічим тобі не зобовязані.
Тиша нависла між ними. З сусідньої кімнати лунали сміхи Ярика та Максима, які гралися машинками.
Я хочу тест на батьківство, раптом сказав Дмитро. Докази, що вони мої.
Ольга підняла брову.
Звісно. Але знай: тест нічого не змінить у тому, що сталося. І в тому, що буде далі.
І що буде далі, Ольго? спитав він, намагаючись звучати впевнено, але в голосі промайнув страх.
Вона ледь нахилилася вперед.
Я заберу все, що ти вважав своїм: репутацію, спокій і контроль над власною історією. У мене є документи, Дмитро. Повідомлення, записи. Усе, що ти казав мені перед моїм втечею. І якщо хочеш суду будь певний, я подам позов першою.
Його обличчя спалахує.
Шантаж?
Ні. Правда. Та правда, яку ти сам побачиш чорним по білому перед суддею.
Дмитро відкинувся на стілець, намагаючись відновити образ людини, що тримає все під контролем.
Думаєш, зможеш мене знищити? У мене є звязки, гроші, влада.
А в мене є терпіння, спокійно відповіла вона. Знаєш, як кажуть: терпіння зброя тих, кому вже нічого втрачати.
У двері постукали. Ярик зазирнув у кімнату.
Мам, підемо в парк, коли пан закінчить розмову?
Ольга теп
