Відлуння втраченого: зустріч з Оленою та урок кохання

**Відлуння втраченого: зустріч із Соломією та урок кохання**
Після двох років зустріч із Соломією відкрила мені очі на все, що я втратив. У той момент я зрозумів, що насправді сталося між нами. Все, що я ігнорував, знаки, які не вмів прочитати, її тихе самопожертвування та мій егоїзм, який перетворив її на когось, кого я вже не пізнавав.
Соломія запросила мене на каву. Коли ми сіли на терасі в Одесі, вона почала говорити не лише про свої досягнення. Вона навчилася ставити себе на перше місце, бути тою жінкою, якою була ще до того, як стала матірю та дружиною. На її обличчі вже не було втоми, яку колись вона ховала під швидким макіяжем; зараз її шкіра сяяла впевненістю, яку вона втратила так давно.
Правда в тому, промовила вона, дивлячись на захід сонця, це було нелегко. Були важкі часи, але я знайшла свій шлях. Навчилася цінувати себе, не чекаючи, що хтось зробить це за мене.
Її слова глибоко мене вразили. Після нашого розставання я жив далі, ніби нічого не сталося. Заглибився у роботу, друзів, думав лише про те, що вигідно мені. Та тепер, бачачи її, я зрозумів: егоїзм не лише віддаляє нас, а й закриває очі на те, що справді важливо.
А ти як? запитала вона, дивлячись на мене очима, в яких вже не було образи, але які знали деякі рани загоює лише час.
Я не знав, що відповісти. У ту мить я відчув себе самотнім, як ніколи. Соломія рухалася вперед, розквітала, а я все ще був у минулому, шкодуючи про те, що впустив.
Я вирішив зробити крок назад і подумати. Коли вона піднялася, посміхнулася тепло й попрощалася, я усвідомив: іноді кохання не достатньо. Мало просто любити; треба вміти піклуватися, цінувати й давати простір для росту.
Соломія пішла, але щось у мені змінилося. Я більше не дивився в минуле з болем. Тепер я знав: перший крок до примирення не шукати її знову, а навчитися бути кращим для самого себе. І якщо доля знову нас зведе впізнати те, що колись втратив.