Вітальня маленької ветеринарної клініки ніби стискалася з кожним подихом, немов стіни відчували вагу цієї миті. Низька стеля нависала, а під нею, як примарний спів, дзижчали люмінесцентні лампи їхній холодний світ обливав все навколо, фарбуючи реальність у відтінки болю й прощання. Повітря було густим, насиченим емоціями, які важко вимовити. У цій кімнаті, де кожен звук здавався святотатством, панувала тиша глибока, майже священна, як пауза перед останнім подихом.
На металевому столі, вкритому старою клітчастою ковдрою, лежав Бурко колись могутній, гордий східноєвропейський вівчар, пес, чиї лапи памятали нескінченні снігові простори, чиї вуха чули шепіт весняних лісів і дзюрчання струмка, що прокидався після довгої зими. Він памятав тепло багаття, запах дощу на шерсті й руку, яка завжди знаходила його за потилицею, немов хотіла сказати: *«Я тут, з тобою»*. Але тепер його тіло було виснаженим, шерсть тьмяною й рідкою, наче сама природа здалася перед хворобою. Його дихання було хрипучим, нерівним кожен вдих боротьба з невидимим ворогом, кожен видих останнє прощання.
Поряд, згорбившись, сидів Іван чоловік, який виростив цього пса із щеняти. Його плечі опустилися, спина зігнулася, ніби горе вже встигло на нього сісти, ще до смерті. Його рука тремтяча, але ніжна повільно гладила Буркові вуха, немов намагаючись запамятати кожну лінію, кожну клаптинку шерсті. Сльози набігали йому на очі, гарячі й важкі. Вони не падали, а липли до вій, боячись розбити крихкість цієї миті. В його погляді був цілий всесвіт болю, любові, вдячності й нестерпного каяття.
*«Ти був моїм світлом, Бурку»* прошепотів він, ледве чутно, наче боячись розбудити саму смерть. *«Ти навчив мене вірності. Ти стояв поруч, коли я падав. Ти лизав мої сльози, коли я вже не міг плакати Пробач мені що не вберіг тебе. Пробач, що так має закінчитися»*
І тоді Бурко слабкий, виснажений, але все ще сповнений любові розплющив очі. Вони були затягнуті пеленою, немов щось між життям і тим світом вже торкалося їх. Але в них ще було впізнання. Ще тліла іскра. Він зібрав останні сили, підняв голову й уперся мордою в долоню Івана. Цей простий жест розривав серце на частини. Це був не просто дотик це був крик душі: *«Я ще тут. Я памятаю тебе. Я люблю тебе»*.
Іван схилив чоло до голови пса, заплющив очі, і в цю мить світ зник. Не було клініки, не було хвороби, не було страху. Були лише вони двоє два серця, що билися в одному ритмі, дві істоти, звязані нитками, які не розірвати ані часом, ані смертю. Роки, прожиті разом: довгі осінні прогулянки під дощем, зимові ночі в наметах, літні вечори біля вогнища, де Бурко стерег сон господаря біля його ніг. Все це промайнуло перед очима, як кіно останній подарунок памяті.
У кутку кімнати стояли лікарка й медсестра мовчазні свідки. Вони бачили це безліч разів. Але серце не вчиться бути міцним. Молода медсестра, жінка з добрими очима, відвернулася, щоб сховати сльози. Вона витерла їх рукавом, але це було марно. Ніхто не може залишитися байдужим, коли любов бється із кінцем.
І тоді диво. Бурко здригнувся, наче збираючи рештки сил. Повільно, з надлюдськими зусиллями, він підняв передні лапи. Тремтячі, але з неймовірною силою, він обійняв ними Івана за шию. Це був не просто жест. Це був останній подарунок. Прощення, вдячність, любов усе в одному русі. Немов він хотів сказати: *«Дякую, що був моїм господарем. Дякую, що показав мені, що таке дім»*.
*«Я люблю тебе»* прошепотів Іван, стискаючи в собі ридання. *«Я люблю тебе, хлопче Завжди»*
Він знав, що цей день настане. Готувався читав, плакав, молився. Але ніщо не могло підготувати його до того, як це втратити того, хто є частиною твоєї душі.
Бурко важко дихав, його груди піднімалися ривками, але лапи не відпускали. Він відмовлявся здаватися.
Лікарка, жінка з рішучим поглядом і тремтячими руками, підійшла ближче. У її руці блищав шприц тонкий, холодний, як лід. Прозора рідина всередині здавалася нешкідливою, але вона несла кінець.
*«Коли будете готові»* тихо сказала вона, немов боячись порушити цей тонкий звязок.
Іван підвів очі до Бурка. Його голос тремтів, але в кожному слові була любов така, яка трапляється лише раз у житті.
*«Можеш відпочити, мій герою Ти був мужнім. Ти був найкращим. Я відпускаю тебе з любовю»*.
Бурко глибоко зітхнув. Його хвіст ледве ворухнувся по ковдрі. Лікарка підняла руку, щоб зробити інєкцію
