**Щоденниковий запис**
Мене звати Оксана. Мені тридцять років, працюю бухгалтеркою у невеликій фірмі у Києві, а ще недавно я вважала, що моє життя з чоловіком Богданом та його донькою Софійкою це та «справжня родина», про яку я мріяла.
Богдан на девять років старший за мене. Коли ми познайомилися, він був уже розлучений і сам виховував доньку після того, як його колишня дружина зникла, залишивши їх. Софійці тоді було дванадцять: жвава, з ясними очима й несподівано чемна, коли батько вперше представив нас.
«Дуже приємно! Я Софійка. Дякую, що піклуєшся про тата», промовила вона тоді.
Її щирість розтанула мою напругу. Я чекала відчуження, а натомість вона, здавалося, щиро раділа, що я зявилася в їхньому житті.
Я подумала: *Вона росте без матері. Можливо, я зможу стати для неї тим, кого їй не вистачає.*
За рік Богдан зробив мені пропозицію. Мої батьки вагалися хто ж не засумнівався б, коли в чоловіка вже є дитина? але, побачивши мою рішучість, дали благословення. Я вийшла заміж і переїхала до їхньої квартири у спальному районі.
Спочатку все було добре. Софійка навіть звала мене «мамою». Богдан був уважним. Ми разом вечеряли, дивилися комедії. Мені здавалося, що моє щастя ніхто не зруйнує.
Але з часом зявилися тріщини.
Одного разу після вечері Софійка залишила брудний посуд на столі та ліг на диван із телефоном.
«Софійко, прибери за собою. Ти вже велика», сказала я.
Вона скривилася. «Фу, серйозно? Мамо, ну невже ти не можеш сама?»
Я завмерла. «Ні. Ти маєш вчитися самостійності».
«Не нуди! Ти мене задовбала».
Богдан підтримав її: «Не прискіпуйся, Оксано. Вона ще дитина. Прибери сама».
Я відчула, як гаряча хвиля піднялася до обличчя. «Я не хочу виховувати її як розпещене дитя. Я хочу, щоб вона була відповідальною».
Але зерно було кинуте. Після цього Софійка опиралася будь-якій моїй просьбі. Богдан завжди її підтримував. Прибирання, покупки, готування усе лягло на мене.
Коли я намагалася поговорити: «Ми ж родина, давайте ділити обовязки», Богдан відмахнувся: «Ти ж жінка, це твоя робота». А Софійка додавала: «Яка ж ти ну
