У 65 років ми зрозуміли, що наші діти більше не потребують нас. Як змиритися з цим і почати жити для себе?
Мені 65, і вперше в житті я замислююсь: наші діти, яким ми з чоловіком віддали все, більше не потребують нас. Троє дітей, яким ми віддали свій час, сили й гроші, отримали все, що хотіли, і просто залишили нас позаду. Син навіть не бере слухавку, коли я телефоную. Іноді думаю: чи хтось із них принесе нам хоча б склянку води, коли ми знеможемо?
Я вийшла заміж у 25. Тарас був моїм однокласником і довго залицявся. Навіть вступив до того ж університету, щоб бути поруч. Через рік після скромного весілля я завагітніла, і народилася наша донька. Тарасу довелося кинути навчання, щоб працювати, а я взяла академвідпустку.
Ті часи були важкими. Чоловік працював без відпочинку, а я вчилася бути матірю, намагаючись закінчити навчання. Через два роки я знову завагітніла. Перейшла на заочне, а Тарас працював ще наполегливіше.
Попри всі труднощі, ми виростили двох дітей: старшу доньку Соломію та молодшого сина Ярослава. Коли Соломія пішла до школи, я знайшла роботу за фахом. Життя покращало: Тарас отримав стабільну посаду з гарною зарплатою, і ми облаштували власний дім. Та ледве віддихнули я знову завагітніла.
Народження третьої дитини стало новим випробуванням. Тарас працював ще більше, а я піклувалася про найменшу Марічку. Не знаю, як ми справлялися, але поступово знову знайшли рівновагу. Коли Марічка пішла до школи, я нарешті відчула полегшення.
Але труднощі не закінчилися. Соломія, тільки вступивши до університету, оголосила, що виходить заміж. Ми не відмовляли адже самі одружилися рано. Весілля та допомога з купівлею житла забрали чималі гроші.
Ярослав теж захотів свій дім. Ми не могли йому відмовити, тому взяли ще одну позику й купили йому квартиру. На щастя, він швидко влаштувався в престижну компанію.
Коли Марічка закінчувала школу, вона сказала, що мріє вчитися за кордоном. Для нас це був важкий період, але ми знайшли кошти, щоб відправити її до мрійливого університету. Марічка поїхала, і ми залишилися самі.
З часом діти приходили все рідше. Соломія, хоч і жила в тому ж місті, рідко навідувалася. Ярослав продав квартиру, купив нову в Києві, і тепер бував ще рідше. Марічка після навчання залишилася за кордоном.
Ми віддали дітям усе: свій час, молодість, гроші. А в кінці стали для них ніким. Ми не чекаємо від них допомоги чи грошей. Хочемо лише одного щоб іноді дзвонили, приходили, сказали тепле слово.
Але, схоже, це вже минуло. І тепер я думаю: може, настав час перестати чекати і почати жити для себе? Може, у 65 років ми заслужили трохи щастя, яке завжди відкладали на потім?
