НЕВДЯЧНА
Оленко, ми голодні! Годі вже лежати! почувся над вухом незадоволений голос чоловіка.
Голова тріскалася, горло страшно боліло, ніс закладений! Спробувала підвестись тіло наче ватне. Не дивно, що вона захворіла.
Цілий тиждень стояла спека, а вчора ввечері пішов сніг із дощем. Весна Таксі викликати не виходило, що в таку погоду й не дивно. Довелося з роботи добиратись маршруткою. Півгодини чекала автобус, який опинився забитим. Ледве втиснулась у салон, уже добре. Потім ще від зупинки пішки йти довелося немало.
Хоча вона просила чоловіка забрати її по дорозі.
Олю, ми з Данилком заїхали до мами. Приїдемо пізно, повідомив їй Богдан.
Як завжди
Отож, додому Олена дісталася пізно, вся мокра й змерзла.
Глянула на годинник 8 ранку. Субота.
Бодю, принеси градусник, будь ласка! попросила жінка.
Ти що? Захворіла? здивувався Богдан. А як же сніданок?
Давайте, самі? попросила дружина.
Як, самі? не зрозумів чоловік. А Данило?
Хлопцеві вже 10 років! Та й ти дорослий мужик. Приготуйте яєчню? Нехай тобі син допоможе. Я ж його вчила готувати, він уже великий.
Ти хлопця вчила готувати? скрикнув чоловік.
Так. А що тут такого? Він цілими днями в телефоні. Нічого не хоче робити, знизала плечима Олена.
Ти зовсім хвора? Він же мужик! Чоловік не зобовязаний готувати, як і вчитись цьому! Це ваше, бабське діло! розлютився Богдан. Гаразд! Ми до батьків поїдемо, раз тобі не до нас. Завтра ввечері приїдемо.
І чоловіки, швидко зібравшись, поїхали до батьків Богдана.
Олена з трудом підвелася, знайшла градусник, ввімкнула чайник і задумалась
«Чому так вийшло? Коли вона проґавила той момент, коли чоловік міг спокійно приготувати не тільки собі, а й їй, коли під час хвороби вони піклувались один про одного? Коли все змінилося? Чому раптом усі домашні справи стали її обовязком?»
Запікав градусник 39,2.
Молода жінка випила ліки й пішла спати далі!
Трохи пізніше її розбудив телефон. Дзвонила мати:
Олю, а ти чому не відповідаєш? Я звикла, що ти вранці дзвониш загубила тебе, хвилювалась Віра Іванівна.
Мам, трохи прихворіла. Випила ліки й знову заснула, прохрипіла Олена.
Ага, трохи! А Бодько де? З Данилком у мамаші своєї знову? бурчала мати.
Поїхали з Данилком. Щоб не заразитися, мляво відповіла дочка.
Сама-то в це віриш? Щоб не заразитися Скажи вже, щоб не перепрацюватися, бо раптом посуд доведеться помити самому! сердилась жінка.
Ну, мам! хотіла заперечити Олена, але їй не дали. Та й сама вона все чудово розуміла.
Не мамкай! Маю право сердитися. Я тебе заміж віддавала, а не в рабство! Температуру міряла?
Ага. Висока вранці була. Зараз легше, наче. Тільки сил нема, поскаржилась донька.
Лежи! Зараз тато тебе забере. Підніму на ноги! Не діло це одній хворіти. Чекай, і Віра Іванівна відключила дзвінок.
Олена тихенько встала, умилась, зібрала необхідні речі, свій ноутбук, і вже готова зустрічала батька.
Ой! схопився батько за серце, побачивши доньку.
Що, тату? Що з тобою? перелякалась молода жінка.
А! Це ти! чоловік спокійно забрав у доньки сумку. Я вже думав, смерть свою знайшов! Бліда як стіна!
Тату! Навіщо так лякати? усміхнулась донька. Поїхали?
Поїхали. Тримайся за мене. А то вітром здує, шукай потім тебе! чоловік обережно допоміг доньці сісти в авто. Зовсім худа, змучена якась. Ні, доню, мати права, наче в рабство тебе віддали. Ти пробач, звичайно, але виглядаєш так собі!
Молода жінка не сперечалась. Втомилась.
У батьків було добре, тепло, смачно й щасливо. Віра Іванівна взялась за доньку серйозно, і вже до вечора Олені стало трохи краще.
Вона ще раз подзвонила Богдану, попередити, що не вдома, на що почула ледачий:
Ну і що ти мені хочеш сказати? Ліки я тобі привезти не зможу. Випив трохи пива з татом. А що? Субота ж! Ми футбол дивимось. Ой, мама хотіла з тобою поговорити, і Богдан передав слухавку матері.
Олено! Ти ж жінка! Не можна дозволяти собі розслаблятися й залишати своїх чоловіків голодними! Що важливе в сімї? Тим паче для чоловіків? Щоб ситі, в теплі й щоб не заважали! А ти? Хворіє вона Випила таблетку й усе! єхидно повчала її життя Ганна Петрівна.
Проходячи повз мати почула ці слова й відібрала слухавку в доньки:
Люба моя свахо! Мужик що? Немічний? Чи хворий? Або яким він має бути, щоб у теплі, ситим і не чіпати? обу
