У віці 65 років ми зрозуміли, що наші діти більше не потребують нас. Як змиритися з цим і почати жити для себе?
Мені 65, і вперше в житті я замислююся: наші діти, яким ми з чоловіком віддали все, більше не потребують нас. Троє дітей, яким ми віддали час, сили й гроші, отримали все, що хотіли, і просто залишили нас позаду. Син навіть не бере слухавку, коли я дзвоню. Іноді думаю: чи хтось із них принесе нам хоч склянку води, коли ми знеможемо від старості?
Я вийшла заміж у 25. Тарас був моїм однокласником і довго залицявся до мене. Навіть вступив до того ж університету, щоб бути поруч. Через рік після нашої скромної весільної церемонії я завагітніла, і народилася наша донька. Тарасу довелося кинути навчання, щоб працювати, а я взяла академвідпустку.
Ті часи були важкими. Чоловік працював без відпочинку, а я вчилася бути матірю, намагаючись закінчити інститут. Через два роки я знову завагітніла. Перевелася на заочне, а Тарас працював ще більше, щоб утримувати сімю.
Попри труднощі, ми виростили двох дітей старшу доньку Олену та молодшого сина Максима. Коли Олена пішла до школи, я нарешті знайшла роботу за фахом. Життя почало поліпшуватися: Тарас мав стабільну роботу з гарною зарплатою, і ми облаштували власний дім. Та як тільки відчули полегшення я знову завагітніла.
Народження третьої дитини стало новим випробуванням. Тарас працював на межі можливого, а я вкладала всі сили у виховання найменшої Марійки. Не знаю, як ми викручувалися, але поступово виправили становище. Коли Марійка пішла до першого класу, я вперше відчула спокій.
Але труднощі не закінчилися. Олена, тільки-но почавши навчання в університеті, оголосила, що виходить заміж. Ми не заважали адже самі одружилися рано. Організація весілля й допомога з купівлею житла забрали чимало коштів.
Максим, наш син, теж захотів свій дім. Ми не могли йому відмовити, тому взяли ще одну позику й купили йому квартиру. На щастя, він швидко влаштувався в престижну компанію.
Коли Марійка була у випускному класі, вона сказала, що мріє вчитися за кордоном. Для нас це був важкий час, але ми зібрали гроші, щоб відправити її до університету мрії. Донька поїхала, а ми залишилися самотніми.
З часом діти приходили все рідше. Олена, хоч і жила в тому ж місті, навідувалася нечасто. Максим продав квартиру, купив нову у Києві й зявлявся ще рідше. Марійка після навчання залишилася за кордоном.
Ми віддали дітям усе: свій час, молодість, гроші, а в підсумку стали для них ніким. Ми не чекаємо від них допомоги чи підтримки. Хочемо лише одного щоб інколи чути їхні голоси, бачити їх обличчя, почути тепле слово.
Але, схоже, це вже минуле. І тепер я думаю: може, настав час перестати чекати й почати жити для себе? Може, у 65 років ми заслужили трохи щастя, яке завжди відкладали на потім?
