Було це давно, але досі памятається, як незручно стало.
Оленко, ми їсти хочемо! Годі вже лежати! гримнув над вухом невдоволений голос чоловіка.
Голова тріскалася, горло пекло, ніс не дихав. Спробувала підвестись тіло, наче ватне. Не дивно, що захворіла. Цілий тиждень стояла спека, а вчора ввечері пішов сніг із дощем. Весна Таксі не дзвонилось у таку погоду й не дивно. Довелося їхати з роботи маршруткою. Півгодини чекала на автобус, який виявився переповненим. Ледь втиснулася і то добре. Потім ще від зупинки довго йти пішки.
Хоча вона просила чоловіка забрати її по дорозі.
Олю, ми з Данилком заїхали до мами. Будемо пізно, відписав їй Василь.
Як завжди
Отже, додому Олена дісталася пізно, мокра та змерзла.
Подивилася на годинник 8 ранку. Субота.
Ваську, принеси термометр, будь ласка! попросила жінка.
Ти чого? Захворіла? здивувався Василь. А як же сніданок?
Давайте самі? промовила дружина.
Як самі? не зрозумів чоловік. А Данилко?
Хлопцеві вже 10! Та й ти дорослий мужик. Зробіть яєшню? Нехай син тобі допоможе. Я ж його вчила готувати, він уже великий.
Ти хлопця вчила готувати? скрикнув Василь.
Так. А що такого? Він цілими днями у телефоні. Нічого робити не хоче, знизала плечима Олена.
Ти зовсім хвора? Він же мужик! Чоловік не повинен готувати, як і вчитися цьому! Це ваше, бабське діло! розлютився Василь. Та годі! Ми до батьків поїдемо, раз тобі не до нас. Завтра ввечері повернемося.
І чоловіки, швидко зібравшись, поїхали до батьків Василя.
Олена ледве підвелася, знайшла термометр, ввімкнула чайник і задумалася
«Чому так вийшло? Коли вона впустила той момент, коли чоловік міг спокійно приготувати не тільки собі, а й їй? Коли під час хвороби вони піклувалися один про одного? Коли все змінилося? Чому раптом усі домашні справи стали її обовязком?»
Запікав термометр 39,2.
Молода жінка випила ліки і знову лягла спати.
Трохи пізніше її розбудив телефон. Дзвонила мама:
Олю, чому не відповідаєш? Я вже звикла, що ти зранку дзвониш, занепокоїлася Ганна Іванівна.
Мам, трохи прихворіла. Випила ліки і знову заснула, прохрипіла Олена.
Трохи? А Васько де? З Данилком знову у своєї мами? буркнула мати.
Поїхали з Данилком. Щоб не заразитися, мляво відповіла донька.
Сама-то віриш у це? Щоб не заразитися Краще скажи щоб не перепрацюватися, а то раптом посуд доведеться мити самому! роздратувалась жінка.
Ну, мам! хотіла заперечити Олена, але їй не дали.
Не мамкай! Маю право сердитися. Я тебе заміж віддавала, а не в рабство! Температуру міряла?
Так. Висока зранку була. Зараз легше, здається. Тільки сил нема, поскаржилася донька.
Лежи! Зараз батько тебе забере. Буду на ноги підіймати! Не діло це одній хворіти. Чекай. і Ганна Іванівна завершила дзвінок.
Олена тихенько встала, умилася, зібрала речі, ноутбук, і вже готова була зустрічати батька.
Ой! схопився батько за серце, побачивши доньку.
Що, тату? Що з тобою? перелякалася молода жінка.
Ото ти! чоловік спокійно взяв у доньки сумку. Я вже подумав, що смерть свою побачив! Бліда, як стіна!
Тату! Навіщо так лякати? усміхнулася донька. Поїхали?
Поїхали. Тримайся за мене. А то вітром здує шукай потім! чоловік обережно допоміг доньці сісти в машину. Зовсім худа, змучена. Ні, доню, мати права ніби в рабство тебе віддали. Вибач, але виглядаєш так собі!
Молода жінка не сперечалася. Втомилася.
У батьків було добре, тепло, смачно і щасливо. Ганна Іванівна взялася за доньку серйозно, і вже до вечора Олені стало трохи легше.
Вона знову подзвонила Василю, щоб попередити, що не вдома, і почула ліниве:
Ну і що ти мені хочеш сказати? Ліки я тобі не привезу. Трохи пива з батьком випив. А що? Субота ж! Ми футбол дивимось. О, мама хотіла з тобою поговорити. і Василь передав слухачку матері.
Олено! Ти ж жінка! Не можна собі дозволяти розслаблятися і залишати своїх чоловіків голодними! Що важливе в сімї? Особливо для чоловіків? Щоб ситі, в теплі, і щоб не заважали! А ти? Захворіла Випила таблетку і все! їдко повчала її Оксана Петрівна.
Мати, яка проходила повз, почула ці слова і вихопила телефон у доньки:
Люба моя свахо! Чоловік що? Немічний? Хворий? Яким він має бути, щоб у теплі, ситий і щоб його не турбували? обурилася Ганна Іванівна.
Чому немічний? Сімейний! Та й взагалі, усі чолов
