**Щоденник**
Марії й на думку не спадало запрошувати Богдана жити до неї. Зустрічатися одне, а ділити дах зовсім інше. У неділю вона чекала його на звичну прогулянку. Відчинила двері і ледь не впала: перед нею стояв Богдан із двома величезними чемоданами.
Марія сиділа у вітальні, гортаючи світлини в телефоні. Ось вони з Богданом годують лебедів у Шевченківському гаю, ось на ярмарку у Львові, а ось збирають гриби в Карпатах. Півроку знайомства минули, як одна мить.
Познайомилися на сайті знайомств. Їй шістдесят два, йому шістдесят чотири. Обоє розлучені, діти давно самостійні.
Богдан їй відразу сподобався: витончений, ерудований, з дотепним жартом. Не шукав ні кухарки, ні доглядальниці просто хотів близькості з цікавою жінкою.
Бачилися двічі-тричі на тиждень. То в оперу підуть, то на виставу до Панаса Мирного. Кавярні, прогулянки Києвом, виїзди на дачу до її подруги Наталкі. Марії подобалася така свобода без зобовязань, але з теплом.
Маріє, розкажи, як ти живеш? запитав Богдан одного вечора.
Спокійно. Сама вже шість років, звикла.
А не самотньо?
Буває. Але ж є подруги, доньки навідаються. І тепер ти.
Приємно чути.
Богдан після розлучення знімав кімнату у старій хрущовці. Скаржився: господарка скупа, ремонт не робить, а ціну піднімає щороку.
Та що вдієш, зітхав він. Свого житла нема. Після розлучення все колишній дісталося. Їй батьки ще за совєту квартиру дали, а мої вкладення в ремонт ніхто не врахує.
А нове житло не шукав?
Де в наш час грошей на квартиру накопичиш?
Марія розуміла. Вона сама заробляла на трикімнатну у Соломянці все життя. Діти давно вилетіли з гнізда місця було вдосталь.
Та й гадки не малося запрошувати Богдана до себе. Зустрічатися одно, а прокидатися під одним дахом інше.
У неділю Марія чекала його на каву. Відчинила двері і застигла: Богдан із двома чемоданами.
Що сталося? скрикнула вона.
Маріє, можна зайти? Зараз поясню.
Вони пройшли у вітальню. Чемодани залишили у передпокої, Богдан сів на диван.
Господар вирішив продати кімнату. Каже, щоб за тиждень звільнив.
І що тепер?
А тепер мені нікуди йти. Шукати нове житло і грошей нема, і варіантів.
Марія почала здогадуватися, до чого він веде.
Маріє, ми ж з тобою серйозно. Пів року разом, один одного знаємо. Може, спробуємо жити під одним дахом?
Разом? перепитала вона.
Ну так. У тебе три кімнати, місця чимало. Я ж не нахаба працюю, на їжу скидатимуся.
Богдане, ми ж про це ніколи не говорили.
Навіщо було? Життя саме підказало.
Марія почувалася, як у пастці. Вона не планувала таких змін.
Мені треба подумати.
Про що тут думати? Ми ж кохаємо одне одного.
Кохання і побут різні речі.
Чому? У нашому віці пора визначатися.
У чому?
У стосунках. Раз зустрічаємося значить, час бути разом.
Марія глянула на чемодани. Виходило, він уже все вирішив за неї.
А якщо я не хочу?
Не хочеш щастя?
Не хочу, щоб хтось зявлявся з речами без мого дозволу.
Не сердься. Я ж із добрими намірами. Обставини так вийшли.
Обставини не «виходять», їх створюють.
Що ти маєш на увазі?
Треба було спершу обговорити, а потім їхати сюди.
Богдан замовк, обдумуючи слова.
Добре. Тоді обговоримо зараз. Пропоную нам жити разом.
А я відмовляюся.
Чому?
Бо мені добре наодинці. Подобається наше спілкування, але ділити житло не бажаю.
Але чому? Ми ж ідеально підходимо!
Для прогулянок, розмов, спільних подорожей так. Але не для щоденного побуту.
Та що там такого?
Побут це дрібниці, звички, компроміси.
Ну, то й що?
А те, що я не хочу підлаштовуватися. Мені і так добре.
Богдан виглядав схвильованим.
Маріє, а якщо я запропоную офіційно одружитися?
Навіщо?
Як навіщо? Щоб усе було гідно.
Шлюб нічого не змінить. Я не хочу спільного житла.
Тоді який сенс у наших стосунках?
Той самий, що й був. Зустрічаємось, проводимо час разом.
А далі?
А далі так само.
Це ж несерйозно!
Для мене ідеально.
А для мене ні. Я хочу стабільності.
Якої саме? присіла Марія напроти.
Звичайної. Сімейної. Щоб прокидатися поруч, будувати плани разом.
А я не хочу щоденного компромісу.
Але ж ти ж одна!
Одна не означає самотня. У мене є діти, подруги, ти є.
Не розумію різниці.
Різниця в тому, що зараз я сама обираю, коли й з ким спілкуватися.
Маріє, у нашому віці треба думати про те, хто буде поруч у літах.
Думаю. Але це не обовязково чоловік.
А хто ж?
