Колісниця залізничного вагону вибивала такт мого довгоочікуваного щастя. Три місяці я збирала гроші на цю подорож, три місяці мріяла про Чорне море, про солоні бризі та вечірні сонячні промені, що не затуляються високими хмарочосами. Купе поки що було пусте, і я насолоджувалася цією рідкісною розкішшю залишитися наодинці зі своїми думками.
Я акуратно розклала на столику свої припаси: домашні котлети в пергаменті, глек із солоними огірками, нарізані палянички з салом, сливи та горнятко міцної кави. Усього вистачило б на довгу дорогу до узбережжя. Я уявляла, як буду смакувати обід, спостерігаючи за краєвидами за вікном, як буду читати книжку, ковтаючи ароматний напій.
Потяг уповільнив хід, наближаючись до станції. Я навіть не звернула уваги на метушню в коридорі яка різниця, коли попереду чекало море й два тижні блаженного спокою?
Але доля вирішила внести свої корективи.
У купе ввірвалися сімейка: невисокий дядько з кучерявим волоссям та округлим животиком, його дружина жінка з голосним сміхом та рухомими руками, та їхній синок, хлопчик років десяти, схожий на матір і статурою, і безтурботним виразом обличчя. Вони галасливо вмощувалися, перекидаючи речі з місця на місце.
“Ну нарешті!” голосно вигукнула жінка, опускаючись на нижню полицю. “Думала, ноги впадуть, поки ми ці валізи тягли!”
“А що ти хотіла, Марічко?” буркнув чоловік. “Сама наполягала взяти стільки добра!”
“Це не дурниці, а необхідні речі!” відповіла вона, хитро звужуючи очі.
Хлопчик мовчки заліз на свою полицю й одразу почав лунати хрустким печивом.
Я намагалася зберігати доброзичливість. Адже вони теж їдуть відпочивати, мають право на емоції. Може, заспокоїться, і подорож пройде мирно.
Але мої сподівання розвіялися вже за півгодини.
“Ой, а що це у вас таке смачненьке?” Марійка жадібно втупилася в мій стіл. “А ми теж свої харчі принесли, ось!”
Вона дістала з торбини два варених яйця й один мнякий помідор, кинула їх поряд із моїми охайно упакованими запасами.
“Тепер спільний стіл!” урочисто заявила вона, ніби робить мені велику ласку.
Щось у мені стиснулося, але я ще сподівалася, що все обійдеться.
Напруге.
Чоловік, який назвався Борисом, без коливань розгорнув мої котлети й відкусив шматок.
“Ого, смачно!” прокоментував він із набитим ротом. “Майстерно готуєте!”
“Борисе, дай і мені спробувати!” простягла руку Марійка.
“Вибачте,” я спробувала їх зупинити, “але це моя їжа. Я готувала її лише для себе.”
Вони подивилися на мене, ніби я щойно сказала щось непристойне.
“Та годі вам!” обурилася Марійка. “Як так можна? Ви ж поставили їжу на стіл! Значить, запрошуєте до столу! Це ж проста людяність!”
“Ми ж теж своє дістали,” додав Борис, показуючи на нещасні два яйця. “Частуйтесь, не соромтесь!”
Хлопчик тим часом занурив руку в мою банку з огірками.
“Смачно!” заявив, жуючи.
Я відчула, як гнів і безсилля змивають мене. Вони просто розтрачували мої запаси, прикриваючись вигаданими правилами. І що гірше робили це з виглядом, ніби я мушу їм дякувати.
“Послухайте,” промовила я вже твердіше, “я нікого не частувала. Це моя їжа, і я планувала, що її вистачить на всю дорогу.”
“Та ви що!” відмахнулася Марійка, накладаючи собі котлету. “Не жадібність! Бачите, у нас самих мало що є. Ми ж не змушуємо вас їсти лише наші запаси!”
Борис у цей час вже доїдав мої палянички, а хлопчина витягував останні огірки з банки.
Вони їли з такою зухвалістю, що мені стало ніяково. Не через їжу, а через цю огидну нахабність.
“Знаєте що,” сказала я, стискаючи кулаки, “мені треба вийти.”
“Ідіть, ідіть,” великодушно дозволила Марійка, не відриваючись від їжі. “Ми тут поки розберемося.”
Я вийшла в коридор і тільки тоді дала волю емоціям. Сльози навернулися на очі не від голоду, а від приниження. Я дивилася на поля за вікном, не розуміючи, як люди можуть бути такими безсоромними.
“Вибачте, що втручаюся, але вам погано?”
Я обернулася. Поруч стояв стрункий чоловік з спокійним поглядом.
“Все добре,” пробурчала я, витираючи очі.
“Не схоже,” мяко сказав він. “Я Андрій. А вас?”
“Оксана,” відповіла я, дивуючись, що голос не тремтить.
“Оксан
