Двадцять пять років тому мій чоловік поїхав за кордон Від стресу та тривоги я захворіла на рак.
Доброго дня. Довго вагалася, чи варто розповідати свою історію, але раптом хтось прочитає й замислиться Може, хтось впізнає себе, а хтось інший уникне моїх помилок.
Хочу залишитися анонімною, але мені потрібна порада. Просто погляд збоку.
Я вийшла заміж за кохання
Була зовсім юною, коли закохалася. Мені ледве виповнилося 18, йому 22. Це було велике, щире кохання, сповнене довіри. Ми думали, що разом подолаємо будь-які труднощі, що нічого не страшно, доки ми поряд.
Через рік після весілля народився наш син. Тоді я була щаслива але, як виявилося, ненадовго. Почалися важкі часи. Грошей не вистачало, моя зарплата була мізерною, а його заробіток ледь покривав витрати. Жили скромно, як і багато сімей, але мій чоловік вважав, що цього замало.
Поїду за кордон. Там платять краще, зможемо жити гідніше, сказав він одного дня.
Я благала його не їхати. Казала, що якось виживемо. Багато хто долає труднощі разом. Він не слухав.
Я залишилася сама з дитиною.
Роки минали.
Сподівалася, що він повернеться, але він не хотів. Казав, що за кордоном заробить більше. Що трохи ще і у нас усе буде добре.
Я просила, благала його лишитися. Тут уже була робота, я теж заробляла. Батьки допомагали з сином. Могли б жити, як усі Але він не хотів повертатися.
Залишившись з одним дитиною, я мріяла про другу, про велику родину, але він казав:
Грошей нема. Одного годувати і те важко.
Але навіть з одним він не хотів бути поруч. Приїжджав на тиждень-два і знову виїжджав.
Я сама виховувала сина, ходила на батьківські збори, сиділа вночі, коли він хворів. Ніколи не казала чоловікові, що дитина захворіла, не хотіла його турбувати а він навіть не питав.
Він так і не повернувся
Якби він заробив великі гроші, якби ми жили в розкоші, можливо, я б сказала: «Воно того варте». Але ні. Грошей ледь вистачало на звичайне життя.
Але були кредити то на дах, то на машину, то на нову пральку. Як у всіх.
Не раз намагалася пояснити йому, що гроші не найголовніше, що синові потрібен батько, що я втомилася але він не слухав.
Він жив там. А ми тут.
Роки плили.
Минуло 25 років.
Він повернувся.
Але не з заощадженнями, а з боргами.
Я погасила частину його боргів, продавши бабусину хату. Він дякував мені, казав, що кохає, що тепер, нарешті, будемо разом.
Але якою ціною?
Вже пізно
Здавалося б, ось він довгоочікуваний спокій. Чоловік вдома, нікуди не їде, не пє, не гуляє Здавалося б, я маю радіти.
Але раптом я усвідомила, що в цьому домі мені важко дихати.
Щоб зберегти спокій, я відмовилася від себе.
Перестала зустрічатися з подругами він їх не любив. Казав, що сам не має друзів, тож і мені вони не потрібні. Він не забороняв, але так дивився, що бажання вийти зникало.
Перестала гарно вдягатися. Він не любив яскравий одяг, макіяж, високі підбори. Казав, що у нашому віці це недоречно.
Перестала сміятися, розповідати смішні історії, мріяти.
Я жила. Працювала. Прибирала. Готувала. Спала.
Раз чи два на рік ми їздили у відпустку. Звичайно, вдвох. Без друзів, без компанії. Бо він нікого не любив.
І я все терпіла. Усе.
Але організм не витримав
Весь цей побут, постійна напруга, самотність мене зламали.
Я захворіла.
Діагноз був страшний. Онкологія.
Мій світ розсипався миттєво.
Не знаю, скільки мені залишилося.
Але знаю одне: якби можна було повернути час, я б жила інакше.
Ніколи б не дозволила собі бути тінню.
Ніколи б не дозволила чоловікові керувати моїм життям.
Не відмовилася б від себе заради ілюзії про родину.
Зараз уже пізно.
Мій син виріс, має своє життя. Батьки старі, доглядаю за ними, як можу.
А чоловік Він каже, що кохає мене. Що буде поруч.
Але моє серце вже на це не відгукується.
Я жила не так, як хотіла.
Була вірною дружиною. Терплячою. Ніжною. Чекала на нього. Любила.
А він Він просто жив так, як йому подобалося.
Якби можна було повернутися в минуле
Я б обрала себе.
Зараз можу сказати лише одне: не живіть так, як жила я.
Не ставте себе на останнє місце.
Не втрачайте себе заради стосунків, які не роблять вас щасливими.
Життя занадто коротке для очікувань.
