Після похорону мого чоловіка син відвіз мене на околиці міста та сказав: “Виходь тут із автобуса. Ми більше не можемо тебе утримувати”. Але в моєму серці був секрет, і каяття за цей вчинок буде тягтися за ними все життя
Того дня, коли ми ховали мого чоловіка, дощило. Маленька чорна парасолька не могла приховати самотність у моєму серці. Я тримала запалену свічку, дивилася на свіжу могилу, земля на якій ще була вологою, і руки мої тремтіли. Мій супутник майже сорока років мій Ярослав став холодною грудкою землі.
Після похорону мені не дали часу на розпач. Старший син, Тарас, у якого мій чоловік мав повну довіру, одразу забрав ключі від дому. Роки тому, коли Ярослав ще був здоровий, він сказав: “Ми старіємо, передаймо все на імя сина. Якщо все буде на нього, він почуватиме відповідальність”. Я не заперечувала. Хіба є батьки, які не люблять своїх дітей? Тому будинок, документи все було переписане на Тараса.
На сьомий день після похорону Тарас запросив мене на прогулянку. Я не очікувала, що ця поїздка стане ударом у спину. Автобус зупинився на околиці Львова, біля невеликої зупинки. Тарас холодним голосом промовив:
“Виходь тут. Ми з дружиною більше не можемо піклуватися про тебе. Відтепер ти сама про себе дбай”.
У вухах дзвеніло, очі застили. Я думала, що не почула правильно. Але його погляд був твердим, наче він хотів одразу виштовхнути мене. Я залишилася на узбіччі, біля крамниці з горілкою, з невеличкою торбиною одягу. Той будинок де я жила, доглядала за чоловіком і дітьми тепер був його. Я не мала права повернутися.
Люди кажуть: “Якщо втратиш чоловіка, залишаються діти”. Але іноді наявність дітей це те саме, що й їх відсутність. Власний син викинув мене, як непотрібну річ. Але Тарас не знав одного: я не була зовсім беззахисною. У мене в кишені завжди лежала ощадна книжка гроші, які ми з Ярославом відкладали все життя, понад мільйон гривень. Ми ховали їх, щоб ніхто, навіть діти, не дізнався. Ярослав часто казав: “Люди добрі до тебе, лише поки в тебе щось є”.
Того дня я вирішила мовчати. Не проситиму, не розкриватиму таємниці. Хотіла побачити, як ставитиметься до мене Тарас і саме життя.
Першу ніч після того, як мене вигнали, я провела під дахом невеличкої кавярні. Господиня тітка Оксана зжалилася, пригостила мене гарячою кавою. Коли я розповіла, що втратила чоловіка, а діти мене покинули, вона лише зідхнула:
“Зараз вже багато таких випадків, сестро. Іноді діти цінують гроші більше, ніж любов”.
Я орендувала кімнатку у пансіонаті, оплачуючи її з відсотків від свого рахунку. Була обережною ніколи не розповідала нікому, що маю гроші. Жила просто: носила старий одяг, купувала дешевий хліб і сочевицю, намагалася не привертати уваги.
Було багато ночей, коли я лежала на деревяному ліжку, згадуючи старий дім, скрип стелі, аромат кави, яку готував Ярослав. Спогади боліли, але я казала собі: поки жива треба йти далі.
Поступово я звикла до нового життя. Вдень шукала роботу на ринку: мила овочі, переносила товари, пакува
