Уявіть собі ваше власне весілля, де майже двісті гостей дивляться на вас, а ваша нова свекруха бере мікрофон і оголошує, що ви не гідні її сина, бо ви самотня мати.
Саме таке сталося зі мною півроку тому. Те, що трапилося далі, не лише врятувало мою гідність, а й відновило мою віру в кохання та родину.
Мене звати Оксана Білич, мені 32, і я медсестра в дитячій лікарні. Я думала, що нарешті знайшла своє щастя з Дмитром Ковалем, відданим пожежником. Він не лише закохався в мене, але з першої ж зустрічі обожнював мою доньку, Софійку восьмирічну дівчинку з русявими кучерями й веснянками, що освітлювали будь-яку кімнату.
Але мати Дмитра, Надія, відразу дала зрозуміти, що бачить у мені “зайвий тягар”. Їй 58, і вона, колишня страхова агентка, майстриня пасивно-агресивних коментарів, замаскованих під компліменти. Одного її погляду було досить, щоб мене прибити. Навіть моя світличка, Марія, помічала її підступи за вечерами: фрази на кшталт “Не всім пощастило починати з чистого аркуша” чи “Дмитро завжди віддає себе надміру, святий чоловік”.
Що Надія не знала так це те, що Дмитро за нею спостерігав, готуючись до моменту, коли вона нападе. Він надто добре знав свою матір, і те, що він підготував, змінило все.
Два роки тому я ледве справлялася: працювала по дванадцять годин, одночасно виховуючи Софійку сама, після того як її батько нас покинув. А потім на лекції з пожежної безпеки у школі Софійки з’явився Дмитро спокійний, добрий, зі світлом в очах, коли сміявся з дітьми. Того дня почалося кохання, на яке я й не сподівалася.
Від нашої першої “побачення” у науковому музеї де Дмитро наполіг познайомитися одночасно зі мною та Софійкою до його тихої присутності на шкільних виставах і спроб навчитися заплітати косички, він ніби завжди був частиною нашого життя. Коли він зробив мені пропозицію на шкільному ярмарку, Софійка скрикнула так голосно, що, здавалося, почули в усій окрузі.
Але знайомство з Надією було зовсім іншою історією. Її перші слова були не привітання, а холодне: “Скільки часу ви були одружені раніше?”. Коли я відповіла, що батько Софійки нас кинув, вона процесла: “Це пояснює, чому ви залишилися самі”.
Сімейні зустрічі перетворилися на випробування. Надіїні коментарі про те, що Дмитро “тягне на собі чуже ярмо”, або сумніви в моїй здатності поєднувати роботу й материнство, ранили. Дмитро захищав мене, але я знала весілля стане її облоговим полем.
Церемонія була чарівною: Софійка сипала пелюстками, коли я йшла до вівтаря, а Дмитро стояв у темно-синьому костюмі, зі сльозами в очах. Але на бенкеті, після зворушливих промов брата Дмитра, Олега, та Марії, Надія підвелася. У мені все стислося.
“Хочу сказати кілька слів про мого сина”, почала вона з солодкою, але гострою посмішкою. “Дмитро чоловік щирий і люблячий, іноді навіть занадто. Він заслуговує найкращого. Жінки, яка може віддати йому усе. Тієї, що живе лише для нього та спільних мрій”.
А потім удар: “Він заслуговує жінку без минулого. Не ту, що має дитину від іншого. Самотня матір ніколи не зможе кохати чоловіка цілком, бо її пріоритетом завжди буде дитина. А мій син має бути першим”.
Зал завмер. Дмитро стиснув щелепи. Моє серце розбилося.
І тоді Софійка підвелася.
У рожевій сукні, як справжня світличка, вона підійшла до сцени зі своєю маленькою бісерною сумочкою. “Вибачте, бабусю Надію. Можна я щось сказати? Мій новий тато, Дмитро, дав мені листа на випадок, якщо хтось буде погано говорити про маму”.
Шум прокотився залом. Надія зблідла, коли Софійка взяла мікрофон.
Вона прочитала вголос: “Шановні гості, якщо ви чуєте ці слова, значить, хтось засумнівався, чи Оксана гідна бути моєю дружиною, чи наша родина справжня. Дозвольте пояснити я не ‘погодився’, я знайшов скарб”.
