Рита збирає речі й йде геть. – Куди? – А тобі що? Звільняй і квартиру, вона ж наша з татом. Здаватиму її – не для гульвіс місце. Шукай собі новий дах

Автор Ковальчук ТарасЧас читання 5 хв.Перегляди 130Опубліковано 19.10.2025

Олена складає речі й виходить із квартири.

Куди?

Тобі яка різниця? Звільняй і ти квартиру, вона наша з татом. Здаватиму її. Мені бунтарі тут не потрібні. Шукай собі житло.

Олена прийшла з роботи й знову застала чоловіка в компанії. Не самотужки він веселився, а з друзями. За столом сиділи сусід Ярослав та його брат Тарко. Тарко приїхав у гості, і тепер вони втрьох святкували його відпустку вже третій день.

Іван, чоловік Олени, звичайно, не гуляв що дня. Рідко, лише по святах. Але тут ж приїзд друга ось і розгул. Іван розумів, що це не дуже добре, але відмовити не міг.

Друг ти мені чи не друг? постійно повторював Тарко.

Іване, проводи своїх друзів і лягай спати. Вони вже ледь на ногах стоять.

Мовчи, жінко! гаркнув Тарко.

Оленко, ми вже йдемо, тихо сказав Ярослав і підвівся.

Як ти звертаєшся до моєї дружини?

Заспокойся. Всі по домівках. На вихід.

Олена випровадила гостей, чоловіка відправила на диван і взялася за прибирання. Незабаром мала приїхати свекруха. А хай побачить, як її син проводить час!

До приїзду Наталії Степанівни Олена встигла все прибрати й навіть приготувати вечерю гості ж зїли все, що було готове. Те, що залишилося на столі, полетіло у смітник.

Наталіє Степанівно, Софійко, як я скучила!

Мамо, а в бабусі є кошеня. Воно руде. Дід каже, що воно хитра морда.

Софійко!

Дід так говорить!

Мийте руки, будемо вечеряти і пити чай.

А де Іван? Я йому дзвонила, але він не бере слухавку.

Спить. Третій день із сусідом святкують. Приходжу з роботи виганяю, а вранці знову починається. Можна йому ключі забрати, щоб не вертався. Поки цей брат Ярослава не приїхав, усе було спокійно. А тепер дізналася, що він залишається. Квартира у них спільна, але дружина Ярослава не дозволяє гуляти діти маленькі. От і причепилися до нас.

Вони ж друзі з дитячого садка. Як ми сюди переїхали, так і потоваришували. Просто так це не припиниться. Вам треба переїжджати.

Куди? Будинок ще не зданий, хоча вже майже готовий. Треба їхати, дивитися. Та й як його залишити?

Сам прибіжить.

Хто це прибіжить? у дверях кухні зявився Іван.

Ти. Хто ж ще? Вже прибіг, запах їжі привабив?

Нічого не хочу.

І дуже добре. Олена збирає речі й йде від тебе.

Куди?

Яке житло, мамо? Тарко здивовано витріщив очі. У нас же будинок будується.

Будинок? Ну, ти сам подумай, чий він. Хто в нього вклався? Правильно Олена й ти. Але ти вклався нашими грішми. У будинку житимуть Олена й Софійка. Оленко, не стоїть, збирай свої речі й речі донечки.

Я вам доньку не віддам!

Ой, налякав.

Вона моя! Олена не має до неї відношення!

А коли вона замінила їй матір, то мало? Тобі не соромно? Вона їй мати! І не смій нічого казати при доньці. Краще збирай свої речі.

Мамо, я ж твій син! А я?

І що? Завтра квартира має бути вільною. Зараз ми з дівчатами їдемо.

Куди?

Оглядати їхній будинок і підганяти будівельників. Там вже майже готово. Дороблять, меблі замовимо.

А я?

Що ти все переймаєшся? У тебе ж є друзі прихистять.

Ні, так не можна.

Я тобі все сказала. Олено, все зібрала? Тоді поїхали. Ключі від машини візьми.

На моїй машині?

А хочеш, щоб ми пішки йшли? Тобі зараз не можна за кермо.

Зараз поїдемо до нас, а завтра подивимося будинок, сказала свекруха. Попереду вихідні. Провітримося, відпочинемо. А він хай думає.

Вранці Іван із речами стояв на порозі батьківської квартири. З матірю жартувати не варто. Якщо вона сказала, то так і буде.

Тобі чого?

Мамо, ти ж казала звільнити квартиру. Все, вона вільна. Я поки до вас, а потім знайду де жити. Софійку й Олену заберу. А де вони?

Поки тут, але скоро поїдемо оглядати їхній будинок.

А я їх шукав! Мамо, давай поговоримо. Винен я. Це все брати. Ну, ти ж знаєш Тарка, Ярослава. Від них не відвяжешся.

Ось тому ти там більше й не живеш.

Олена й Іван помирилися. Олена була дуже ображена, але повірила.

Все. Більше ніяких сусідів, друзів.

Дивись, інакше Софійки тобі не бачити. Вона залишиться зі мною. І син також

Син?! Син! Треба швидше доробляти будинок. Треба сказати мамі!

Не кричи, вона знає. Може, й не син, а ще одна донечка. Термін ще малий.

Усе одно. Донька чи син. Ти ж моя Оленко! Іван підхопив дружину й закружляв по кімнаті.

Акуратно! Постав мене.

Сімя переї

– Ми трохи поживемо у вас, бо не маємо грошей на оренду власної квартири! – сказала мені моя подруга. Я – енергійна жінка, мені 65 років, але я досі люблю подорожувати та знайомитися з цікавими людьми. Зі світлим смутком згадую молодість: тоді можна було їздити на море, ходити з друзями в походи, сплавлятися річками й отримувати масу вражень за копійки. Але ті часи вже минули. Мені завжди подобалось знайомитися з людьми – на пляжі чи в театрі, багато з них залишалися друзями на роки. Якось я познайомилася з жінкою на ім’я Оксана – ми відпочивали в одному пансіонаті. Стали подругами, потім кілька років просто обмінювалися листівками на свята. І раптом отримую телеграму: “О третій ночі приїжджає потяг. Зустрінь мене на вокзалі!” Я не зрозуміла, від кого це, і нікуди з чоловіком не поїхала. Але о четвертій ранку пролунав дзвінок у двері – на порозі стояла Оксана, дві дівчини-підлітки, бабуся й чоловік із цілою горою речей. Ми з чоловіком були шоковані, але впустили їх. Оксана каже: — Чого не зустріла? Телеграму ж відправила! Ти не розумієш, як дорого таксі з вокзалу! — Вибач, я не знала, що це ти… — Ну, мала твій адресу, от ми й тут. Думала, писати листи й досить… Далі Оксана сказала, що старша дівчина вступила до університету, а вся сім’я приїхала підтримати. І заявила: — Ми поживемо у вас! На оренду грошей нема, а ви ж живете в центрі! Я була шокована – ми навіть не родичі. Чому я маю їх годувати й обслуговувати? Вони самі нічого не готували, я була за всіх. За три дні я просто попросила їх з’їхати, куди завгодно. Оксана влаштувала істерику, трощила посуд і кричала. Вони таки пішли, але поцупили мій халат, кілька рушників, і навіть великий казан із борщем десь зник. Не знаю, як їм це вдалося – казан просто випарувався! На цьому моя дружба з Оксаною закінчилась. І Слава Богу! Я більше її не бачила й не чула про неї. Тепер я набагато обережніше заводжу знайомства!

062

Залишатись Людиною Середина грудня у провінційному українському містечку була сирою та вітряною. Сніг ледь прикривав мерзлу землю, а автостанція з її вічними протягами скидалася на останній прихисток застиглого часу. Тут пахло кавою з буфету, антисептиком та в’яненням. Скляні двері гучно гриміли на вітрі, впускаючи хвилі холоду й людей із зашарілими від морозу обличчями. Маргарита поспішала через зону очікування, звіряючись із часом на вокзальному годиннику. Вона була тут транзитом — коротке відрядження до сусіднього міста закінчилося раніше, і тепер їй потрібно було дістатись додому з двома пересадками. Ця автостанція стала першою й найбільш похмурою з них. Квитки були на вечірній автобус, і Рита вбивала три години, відчуваючи, як туга й нудьга цього місця проникають навіть крізь підкладку дорогого пальта. Вперше за десять років вона поверталася в такі далекі краї, що тут все здавалось їй зменшеним, тьмяним, сповільненим і дуже далеким від її теперішнього столичного життя. Її каблуки різко цокали по плитці. Вона була тут чужою — розкішне пісочне пальто, ідеальна зачіска, яка трималася після дороги, шкіряна сумка на плечі. Погляд, привчений до вибіркового сприйняття, ковзнув по залі: буфетниця, що позіхала, старенька пара з хлібом, чоловік у стоптаній куртці з порожнім поглядом. Вона відчувала на собі погляди — не злі, а просто констатуючі: чужинка. І сама з цим погоджувалась. Треба було просто перечекати — пережити цей простір і час, як поганий сон. Уже вранці вона мала бути у затишній квартирі в великому місті, де немає цієї пронизливої провінційної туги. У ту ж мить, коли вона шукала місце для очікування, їй перегородив шлях чоловік. Літній дідусь, років шістдесят, може, трохи більше. Обличчя — вітряне й буденне. На ньому була стара, але ретельно зашита куртка і шапка-вушанка, яку він тримав у руці. Він не став на дорозі навмисне, а наче з’явився із сірого повітря. Заговорив тихим, рівним, трохи безбарвним голосом: — Перепрошую… Дівчино… Не підкажете, де тут можна води попити? Запит завис у повітрі так само недоречно, як і сама ситуація. Маргарита майже автоматично махнула рукою у бік буфету, де виднілися пляшки з водою. — Он там, у кіоску, — сказала вона й обійшла його. Дратівливий укол: “Попити води”. Ще й “дівчино”. Якісь архаїзми. Хіба складно самому побачити? Видно ж! Він кивнув і ледь чутно подякував, але не рухався з місця. Стояв з опущеною головою, ніби збирав сили перейти ці кілька кроків. Це розгублення і безпорадність перед найпростішою дією змусили Маргариту затримати погляд. Вона побачила не одяг і не вік — а крапельки поту на його скронях, блідість губ, тремтячу руку, скляний, зосереджений погляд у підлогу. В її душі щось здригнулося. Спішка, роздратування — все розтануло, ніби витікло крізь тріщину в її захисній оболонці. Не думаючи, вона спитала: — Вам зле? Чоловік підвів очі, повні радше сорому й розгубленості, аніж прохання. — Тиск щось… голова паморочиться… Далі все сталося на автоматі. Вона взяла його під лікоть — м’яко, але твердо. — Не стійте. Присядемо ось тут, — голос її став лагідним, але рішучим. Вона допомогла йому сісти, присіла навпроти на корточки, не зважаючи на свій вигляд. — Приспокійтесь, дихайте розмірено, не поспішайте. Побігла до буфету й принесла води. Потім дістала носову хустинку й витерла йому лоба. Усе її єство в цей момент було тут — біля цієї людини. — Люди, допоможіть! — її голос пройняв автостанцію. — Чоловіку зле! Викличте “швидку”! Автостанція пожвавішала: старенька жінка простягла валідол, хтось будь-як, але швидко набрав 103, навіть продавчиня вибігла з-за прилавка. Незнайомі люди, здавалося, скупчилися колом — не фоном, а громадою, що спільно переживала біду. Маргарита лишалась поряд, міцно тримаючи старечу долоню — вона вже не була ані успішною киянкою, ані сторонньою, а просто людиною, що опинилась поруч. Світ змінився, коли зайшли медики. Усе замовкло, дорога до скамейки очищалася, у медичного фельдшера в очах була і втому, й професійна увага. — Що трапилось? — спитала жінка з нашивкою “швидкої”, швидко оглядаючи дідуся. Маргарита докладно й чітко розповіла усе, що знала. — Реагували правильно. Зараз відвеземо в лікарню, — погодилась фельдшер. Чоловік, вже стоячи на ногах, подивився на Маргариту: — Дякую вам, доню… Ви мені життя, може, врятували… Вона лише кивнула — слів не знаходилось. І спостерігала, як його уводили у морозний вечір до білої “швидкої”. Зал знову повернувся до звичного існування, але щось у ньому змінилось. І в Маргарити — теж. Вона дивилася тепер на людей інакше: бачила продавчиню з чаєм, чоловіка, що допомагав мамі з коляскою. З дрібниць складалась мозаїка турботи — не сірості, а неголосної людяності. Вона купила собі пляшку води і зробила ковток. Та вода була найважливішою у світі. Бо стала простою, людською ниткою зв’язку. Маргарита вперше відчула себе справжньою. Тут, на цій задрипаній автостанції, з розтріпаним волоссям і в пом’ятому пальті. Бо залишатись людиною — це не відмовлятись від усіх масок. Це пам’ятати, що під ними. І, коли треба, дозволяти цим справжнім “я” звучати сильніше за роль. Залишатись Людиною — ось що важливо навіть на продувній українській автостанції.