Я дозволив сусідці жити у моєму гаражі, але одного разу увійшов без стуку й остовпів від того, що побачив

Дозволив бездомній жінці оселитися у своєму гаражі, але одного дня зайшов без попередження й остовпів, побачивши, що вона робить.
Колись самотній заможний чоловік запропонував дах над головою бездомній на імя Оксана і був зворушений її впертістю.
Коли їхній незвичайний звязок посилився, у гаражі виявилася таємниця, яка загрожувала зруйнувати все, змусивши його замислитися: хто насправді Оксана і що вона приховує?
Я мав усе, що можна купити за гривні: великий маєток, розкішні авто й більше майна, ніж коли-небудь знадобиться. Але всередині була пустка, яку ніяк не вдавалося заповнити.
За шістдесят років життя ніколи не мав родини. Жінок цікавило лише те, що я успадкував, і тепер шкодую, що не спробував інакше.
Одного дня, коли їхав Києвом, намагаючись заглушити почуття самотності, побачив жінку, яка рилась у сміттєвому бакі.
Її розкуйовджене волосся й тонкі руки, але рішучість у кожному русі привернули мою увагу. Вона здавалася вразливою, але щось у її дикій натурі мене зачарувало.
Не втримався, зупинився. Відкрив вікно й уважно спостерігав за нею. Коли вона підвела на мене тривожний погляд, запитав: «Тобі потрібна допомога?»
Її очі виражали підозру, і я вже подумав, що вона втече. Але вона сіла на корточки і витерла руки об джинси. «Ти справді можеш допомогти?»
«Думаю, так», відповів я, виходячи з авто, хоча й не розумів, чому простягаю руку. «Може, хочеш сьогодні кудись піти?»
Вона хвилину вагалася, потім похитала головою. «Ні.»
Кивнув і глибоко вдихнув. «У мене є перероблений гараж можеш переночувати там, якщо хочеш.»
Вона глянула на мене з докором. «Я не приймаю милостині.»
«Це не милостиня», сказав я, хоча кращого слова не знайшов. «Просто місце для ночівлі. Без жодних умов.»
Після довгих роздумів вона погодилася. «Добре. Лише на ніч. Я Оксана.»
До нашого київського маєтку їхали в повній тиші. Вона сиділа схрестивши руки, дивилася у вікно. Коли прибули, показав їй гараж. Простий, але затишний.
«У холодильнику є їжа. Почувайся як вдома», промовив я.
«Дякую», пробурмотіла вона перед тим, як зачинити двері.
Наступні дні Оксана проводила в гаража, іноді ми разом вечеряли. Вона була загадковою: за суворим виглядом ховалася ніжність.
Може, самотність у її очах віддзеркалювала мою, або її присутність помякшувала мою ізоляцію.
Під час вечері Оксана розповіла про своє минуле. «Колись я була художницею», тихо сказала вона. «Маленьку галерею, кілька виставок але після розлучення все розвалилося.»
«Чоловік пішов до молодшої й завів з нею дитину, а мене вигнали.»
«Шкода», щиро сказав я, дивлячись на неї зі співчуттям.
«Це вже минуле», знизала вона плечима, але в очах читався біль.
Чим більше часу ми проводили разом, тим більше я чекав наших розмов. Її гострий гумор освітлював ту ж самоту, що й мою порожню оселю, і моя внутрішня порожнеча почала зменшуватися.
Але одного вечора все різко змінилося. Шукаючи насоса в гаража, я несподівано зайшов і застиг. На підлозі були десятки картин моїх образів. Гротескні, спотворені портрети.
На одному я був закутий у ланцюги, на іншому очі кровоточили, а в кутку висів мій образ у труні.
Я був приголомшений. Невже Оксана так мене бачить? Після всього, що я для неї зробив?
Того вечора за вечерею не зміг приховати гніву. «Оксано, що за чортівня на цих картинах?»
Вона подивилася на мене з подивом. «Що?»
«Я бачив свої портрети закуті, криваві, у труні. Ти так мене бачиш? Як чудовисько?»
Її обличчя зблідло. «Я не хотіла, щоб ти їх побачив», прошепотіла вона.
«Але я побачив», холодно відповів я. «Ти так про мене думаєш?»
«Ні», голос її тремтів. «Я просто була зла. У тебе є все, а я втратила багато. Ці картини не про тебе вони про мій біль. Мені потрібно було його вилити.»
Я хотів зрозуміти, але картини були надто тривожними. «Думаю, тобі час іти», тихо сказав я.
Оксана розплющила очі. «Будь ласка, почекай»
«Ні», перервав я. «Усе скінчено. Ти маєш піти.»
Наступного ранку допоміг їй зібрати речі та відвіз до місцевого притулку для бездомних.
Перед тим, як вийти з авто, вона мовчки взяла кілька сотень гривень, які я їй дав. Вагалася, але зрештою прийняла.
Минули тижні, а відчуття, ніби я зробив помилку, не зникало.
Справа була не лише в страшних картинах, але й у тому, що було між нами раніше у чомусь, чого я давно не відчував.
Одного дня біля дверей знайшов пакунок. У ньому був мій портрет, але зовсім інший. Спокійний, лагід