Вирішили навідати моїх батьків майже через півроку після весілля.

Ми вирішили відвідати моїх батьків майже через півроку після весілля. Я знав, що це буде випробування, але навіть не уявляв, наскільки воно буде жорстоким. Ледачо переступивши поріг, мати зустріла нас холодним поглядом і словами, від яких кров застигла в жилах: «Тут працюють, а не бенкетують». У її голосі відчувалася загроза, ніби ми приїхали не в рідний дім, а на каторгу.
Моя Оленка, з її ніжними руками та міською витонченістю, раптом здалася крихкою, як квітка серед бурянів. Я побачив, як міцно вона стиснула мою долоню, коли мати наказала їй чистити рибу. «Тарасе, та ж це твоя дружина, а не покоївка!» хотілося викрикнути, але я мовчав. Мовчав, бо знав: кожен мій протест розпалить ще більше вогню.
Ті дні в селі перетворилися на кошмар. Оленка працювала до пізньої ночі, її пальці тремтіли від холоду, коли вона мила горщики криничною водою. Я бачив, як вона прикушує губу, щоб не розплакатися, коли мати знову і знову докоряла їй лінінням. «Ти ніколи не будеш гідною мого сина!» лунало в голові, як прокляття. А я стояв осторонь, ніби невидимими ланцюгами прикований до землі, на якій виріс.
Наші вечері складалися з вареної картоплі та риби, приготованої Оленкою, але мати навіть не сідала з нами. Вона спостерігала з кута, наче тінь, чекаючи помилки. А коли ми нарешті лягали спати, я чув, як Оленка тихо плаче в подушку. «Пробач Пробач за все» шепотів я, але слова розчинялися в темряві.
Повернувшись додому, я пообіцяв собі сказати матері: «Більше ніколи не ображай мою дружину». Але вона лише реготала. «Ти забув, хто тебе виростив? Хто годував тебе, коли ти плакав від голоду?» Її слова врізалися в серце, як ніж.
Коли ми знову приїхали в село, я був готовий до бою. Батько поранив ногу, і мені довелося пасти корів. Оленці натерли ноги гумовими чобітками аж до крові. Дощ залив поля, перетворивши їх на багно. Вона йшла за мною, спотикаючись, а я мовчав, бо знав: кожна моя турботлива жеста викличе нову хвилю глузувань.
І потім баранина. Оленка не переносила її запаху, але мати навмисне готувала її щодня. «Їж, якщо хочеш бути частиною родини!» кричала вона, коли Оленка відсунула тарілку. Я взяв виделку, розірвав шматок мяса і кинув його на підлогу. «Більше ніколи», прошепотів, але це був лише початок війни.
Тепер, коли Оленка чекає нашу донечку, я не можу ризикувати. «Їдь сама, якщо хочеш, кажу матері по телефону. Але вона залишиться тут». У її мовчанні ховався цілий океан образ, але моє серце вперше було спокійним. Я обійняв Оленку, і її теплі руки нагадали: інколи треба захищати родину навіть від тих, хто дав тобі життя.
P.S. Коли мати зателефонувала наступного разу, я вимкнув телефон. Нам обом було боляче. Але іноді біль єдиний спосіб прокинутися.