Тієї ночі я випровадила сина та його дружину за двері й забрала їхні ключі: настав момент, коли я зрозуміла — годі.

Тієї ночі я випроводила сина та його дружину за двері й забрала в них ключі: настав момент, коли я зрозуміла годі.
Тієї ночі ми вигнали сина з його жінкою з дому й забрали ключі: прийшла мить, коли я усвідомила досить.
Минув тиждень, а я досі не можу заспокоїтися. Вигнала з власного дому рідного сина та його дружину. І знаєте що? Я не відчуваю провини. Ані трохи. Бо це була остання крапля. Вони самі змусили мене так вчинити.
Все почалося півроку тому. Як завжди, повернулася з роботи. Втомлена, мріяла про чашку чаю й тишу. А що бачу? На кухні мій син Тарас і його дружина Марічка. Вона ріже ковбасу, а він сидить за столом, читає газету й, ніби нічого не сталося, посміхається:
«Привіт, мамо! Вирішили завітати!»
На перший погляд нічого страшного. Я завжди радію, коли Тарас заходить у гості. Але тоді зрозуміла: це не візит. Це переїзд. Без попередження, без прохання. Вони просто вдерлися в мою хату й залишилися.
Виявилося, їх виселили з орендованої квартири півроку не платили за оренду. Я ж казала їм: не беріть того, чого не можете собі дозволити! Міркуйте розсудливо. Та ні. Їм треба центр, євроремонт, балкон з видом. А коли все розвалилося бігти до мами.
«Мамо, ми лише на тиждень. Обіцяю, шукатимемо квартиру», запевняв син.
Я, як дурна, повірила. Подумала: ну добре, тиждень не покарання. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби я знала, у що це переросте
Минув тиждень. Потім ще один. Потім третій місяць. Квартиру навіть не дивилися. А влаштувалися вже на славу. Жили, як у себе: ні в кого не питали, ні до чого не докладалися, нічим не цікавилися. А Марічка Боже, як же я помилилася щодо неї.
Вона не готувала, не прибирала. Весь день тинялася по подругах, а якщо залишалася вдома лежала на дивані з телефоном. Я поверталася з роботи, варила вечерю, мила посуд, а вона ніби на відпочинку в санаторії. Навіть своєї чашки не вимила.
Одного разу обережно запропонувала: може, варто знайти додаткову роботу? Їм було б легше. І одразу отримала відповідь:
«Ми самі знаємо, як жити. Дякуємо за турботу.»
Я їх годувала, платила за воду, світло, опалення. Вони не дали жодної гривні. Та ще й вміли влаштовувати скандали, якщо щось їм не подобалося. Кожне моє слово перетворювалося на бурю.
І ось, тиждень тому. Пізній вечір. Лежу в ліжку, не можу заснути. У сусідній кімнаті реве телевізор, Тарас і Марічка сміються, щось обговорюють. А мені вранці на роботу. Вийшла до них:
«Діти, скоро лягатимете? Мені вранці рано вставати!»
«Мамо, ну годі драми», сказав Тарас.
«Пані Ганно, не треба нервів», додала Марічка, навіть не обертаючись.
Я відчула, як щось усередині мене обірвалося.
«Збирайте речі. Завтра вас тут не буде.»
«Що?»
«Чули. Виходьте.
Або я сама почну скидати ваші речі в мішки.»
Коли повернулася йти до своєї кімнати, Марічка щось тихо промовила. Це було занадто. Мовчки взяла три великі мішки й почала складати в них їхні речі. Вони намагалися мене зупинити, благали, але було вже пізно.
«Або виходите зараз, або я викликаю поліцію.»
За півгодини їхні речі стояли у коридорі. Забрала ключі. Ні сліз, ні каяття. Лише злість і докори. Але мені вже було байдуже. Зачинила двері. Замкнула замок. І сіла. Вперше за півроку у тиші.
Куди вони пішли не знаю. У Марічки є батьки, купа подруг, завжди знайдеться якийсь диван. Я впевнена, вони не пропали.
Не шкодую. Вчинила правильно. Бо це мій дім. Моя твердиня. І я не дозволю, щоб хтось топтав його брудним черевиком. Навіть якщо це мій син.