У засніжених лісах Карпат, де вітер шепоче між смереками, а ніч може тривати цілу вічність, жила зграя вовків на чолі з Кирилом та Надією парою, повязаною не лише кровю, але історією, яку старі лісу досі розповідають.
Кирило був самотнім вовком, коли зустрів її. Він втратив свою зграю після зсуву, і з тих пір блукав без мети, уникаючи людей, мисливців та інших вовків. Його серце було схоже на гніздо, сплетене з незагоєних ран.
Надія зявилася в безмісячну ніч худа, кульгава, зі зрізаним вухом та очима, повними лютості але не страху. Вона була сильною вовчицею, вигнаною з іншої зграї за те, що кинула виклик ватажкові, захищаючи своїх малих. Вона втратила їх, але не втратила гідності.
Кирило не напав на неї. Не втік. Вони просто дивилися одне на одного. І в тому крижаному мовчанні пізнали: два розбиті серця, які все ще сміли битися.
З того дня вони полювали разом. Спали спиною до спини. Вчилися довіряти повільно, по-звірячому. Не було ні «кохаю», ні ритуалів. Лише товариство, повага та вірність, що не потребувала доказів.
З роками вони створили власну зграю. Народили малих. Навчили молодь не боятися снігу чи пітьми. Ви Кирила були довгими та глибокими, наче дзвін у грудях лісу. Ви Надії короткими й гострими, як стріли з криги.
Але коли вони вили разом небо слухало.
Біологи кажуть, що вовки виють заради території чи щоб зібрати зграю. Але старі гуцули знають іншу правду: деякі вовки виють заради кохання.
Однієї особливо суворої зими
