Ти знаєш, буває так, що одне-єдине слово, випадково почуте, знищує весь світ, який ти будувала роками. Саме це сталося зі мною. І досі не віриться, що це не сценарій драми, а моє реальне життя.
Мене звати Оксана, і ще кілька днів тому я була нареченою. Щасливою, закоханою, з нетерпінням чекала того дня, який був би найважливішим у моєму житті. Ми з Максимом зустрічалися майже три роки. Не скажу, що все було ідеально, але хто зараз живе в ідеалі? Ми були як дві половинки сварилися, мирилися, мріяли. А коли я завагітніла, Максим не втік, як зробили б багато хто. Він зробив мені пропозицію, і ми почали готувати весілля. Це було ніби сон.
Обирати сукню було непросто руки тремтіли, коли я торкалася мережива. Ресторан, меню, музика усе було продумано до дрібниць. Моя мати плакала від щастя, а батько він був стриманий, але я думала, що це просто хвилювання. Того ранку я прокинулася рано, подивилася у дзеркало і не могла повірити це була моя казка.
Ми побралися в ЗАГСі, всі аплодували й кричали: «Гірко!». Потім почався бенкет у гарному ресторані в центрі Києва. Гучна музика, тости, танці. Усі були щасливі. Усі, крім мене.
Приблизно через годину після початку святкування я вийшла на вулицю, щоб перевести подих. І випадково почула розмову, яка перевернула моє життя догори дригом. Мій батько стояв із Максимом у кутку, курили. Я не хотіла заважати, але, почувши голос батька, зупинилася.
«Я теж колись потрапив у цю пастку», сказав він із саркастичною посмішкою. «Одружився з її матірю, бо так було потрібно. Без кохання, без щастя. Лише вічне відчуття обовязку. Не треба було цього починати, Максиме. Вона, як і її мати, зруйнує тобі життя. І своє, і твоє».
Я завмерла. Не памятаю, як дійшла назад. Не вірила. Це був не просто удар. Це була подвійна зрада. Мій батько, якого я шанувала, мій приклад сімї, людина, якій довіряла більше за всіх. І мій наречений. Він не заперечив. Просто мовчав і кивнув. Він знав. Обоє знали. І ніхто не спинився, ніхто не пошкодував, що сказав це вголос.
Я втекла. Без пояснень. Не озираючись. Просто йшла, не знаючи куди. Я не плакала я ридала. Тремтіла. Все всередині корчилося від болю. Не було ні дому, ні родини, ні кохання. Все стало чужим, брудним, облудним. Я думала, що моя родина ідеал. Але виявилося, що я жила в ілюзії.
Я зникла. Повернулася до дому через два дні. Ні з ким не розмовляла. Безслівно поклала ключі від авто, яке мені дав батько, на його стіл. Потім подзвонила Максиму. Сказала лише: «Сьогодні подам на розлучення. Ми більше не чоловік і дружина». Спочатку він не вірив, кричав, благав, намагався виправдатися. Але все було закінчено. Я викреслила його зі свого життя.
Так, це важко. Але, можливо, ця правда врятувала мене. Бо якби я не почула ту розмову, жила б у обмані, будувала майбутнє з тим, хто з самого початку не хотів цього. Хто бачив у мені лише обовязок, помилку.
Зараз я сама. Із шрамом на серці та дитиною під серцем. Але я вільна. І більше ніколи не дозволю нікому зрадити мене. Іноді краще втекти з весілля, ніж прожити все життя в брехні.
