Неможливо підготуватись до порожнечі
Я ніколи не думав, що вдруге опинись сам. Після другого розлучення я був спустошений не лише душею, а й тілом. Не хотів бачити нікого. Зачинився у собі, носив потерті штани, не голився, навмисне виглядав недбало аби ніхто не подумав, що готовий до нових зустрічей. Мені здавалося, кохання це зараза, від якої я нарешті одужав.
А потім зявилася вона.
Ми зустрілися випадково на весіллі спільного знайомого. Спочатку я ледве помітив її. Вона сміялася з якогось жарту, закидала за вухо пасмо волосся, і в неї був цей погляд яскравий, гострий, з легким дотепним вогником. Коли ми заговорили, я відчув: переді мною не просто гарна жінка, а людина, яка бачить наскрізь. Вона питала так, ніби справді хотіла знати, слухала не для виду.
Тієї ночі ми розмовляли аж до світанку. Я сміявся вперше за роки. Щиро. І того ж вечора зрозумів: щось у мені перевернулося.
З того дня ми не розлучалися. Через рік одружилися. Сімнадцять років і кожен з них був повним. Вона була не лише дружиною вона була моїм напрямком, моєю опорою, моїм внутрішнім голосом. Вміла розвіяти хмару одним словом, обійняти так, що вся тривога танула.
Її звали Соломія.
Вона любила життя до дрібниць: ранкову каву під яблунею, старі радянські кінокомедії, запах свіжих булочок, які пекла «просто так». Часто казала: «Щастя не треба шукати воно вже тут, треба лише побачити».
Коли лікарі оголосили діагноз, ми сиділи мовчки. Вона стиснула мою руку і прошепотіла:
Не будемо плакати зараз, добре? Ще встигнемо, якщо знадобиться.
Вісімнадцять місяців боротьби. Ліки, лікарняні коридори, біль, слабкість. Але вона не здавалася. Навіть коли втратила волосся, жартувала, що тепер економить час на фені. Її мужність вражала і лякала, бо я бачив, як вона слабшає, а я безсилий.
Три місяці тому її не стало.
Світ завмер. У нашому домі все лишилося на своїх місцях: її чашка на полиці, улюблена кофта на кріслі, книжка з закладкою на тій самій сторінці. А я серед усього цього, ніби в кадрі, де хтось зупинив час.
Мене тримає наш син. Йому шістнадцять. Він моя сила. Не знаю, що робив би без нього. Ми стали ближчими, ніж коли-небудь. Говоримо про неї не як про ту, що пішла, а як про ту, що «десь поряд». Він каже:
Тату, мамі би сподобались твої вареники.
І я посміхаюсь. Бо саме вона навчила мене ліпити їх, казала: «Справжній чоловік повинен вміти приготувати вечерю та обійняти так, аби відчули».
Коли стало зрозуміло, що час обмежений, я намагався підготуватися. Уявляв, як буду сам ходити до крамниці, сам святкувати Новий рік, лягати в холодне ліжко. Думав якщо продумати все заздалегідь, буде легше. Але жодні думки не підготують тебе до правди.
Бо біль приходить не від великого, а від дрібниць.
Щонеділі ми дивилися «Ранковий кавярник». Це був наш ритуал. Сміялися, сперечалися, робили ставки. Тепер я все ще вмикаю той самий ефір. Сиджу на тому ж місці. Але поруч лише мовчання. Коли ведучий жартує, я мимоволі обертаюсь, щоб побачити її сміх. Але її немає. І тоді мене накриває така пустота, що дух завмирає.
Я тримаюся. Готую, прибираю, ходжу з сином у парк. Ми навіть посадили нові троянди в її садку. Але вночі, коли гаситься світло, настає найважче. Можна пригорнути подушку, але вона не пахне її парфумами.
І все ж, попри все, я вдячний. Бо мені пощастило знати її. Сімнадцять років разом це більше, ніж деякі мають за все життя. Вона залишила в мені себе у кожній звичці, у кожному слові, у нашому синові.
Іноді мені здається, вона досі тут. У шелесті сторінок у книзі, у дзюркотінні кави у фільтрі, у сонячному промені, що лягає на підлогу так, як їй подобалося.
Я знаю, колись знову зможу сміятись без болю. Але зараз я вчуся жити інакше не без неї, а з нею у своєму серці.
Бо любов не вмирає, навіть коли голос затихає. Вона лише стає тихим сяйвом, що світить у темряві.
