Неможливо підготуватися до тиші
Я ніколи не вірив, що вдруге зазначу розпаду. Після другого розлучення я почувався спустошеним не лише душею, а й тілом. Віддалився від усіх, носив вицвілі штани, не стригся, свідомо виглядав недбалo аби ніхто не спокусився підійти. Мені здавалося, що кохання це зараза, якої я нарешті позбувся.
А потім зустрів її.
Ми познайомилися на весіллі спільного знайомого. Спочатку я ледве помітив ту дівчину в кутку. Вона сміялася, заправляючи за вухо темну пасму волосся, а в її очах була та сама іскра тепла, прониклива, з легким дотепним блиском. Коли ми почали розмовляти, я відчув: переді мною не просто гарна жінка, а людина, що бачить наскрізь. Вона ставила питання, які торкалися душі, і слухала не для виду.
Тієї ночі ми розмовляли аж до світанку. Вперше за роки я сміявся щиро. І того ж вечера відчув щось у моєму серці зрушилося.
З того дня ми не розлучалися. Через рік побралися. Сімнадцять років разом і кожен з них був повноцінним. Вона була не лише дружиною вона була моїм провідником, найвірнішим другом, моральним орієнтиром. Однією жартівливою фразою могла зняти напругу, а її обійми заспокоювали краще за будь-які слова.
Її звали Оксана.
Вона вміла радіти дрібницям: ранковій каві під яблунею, старим радянським кінофільмам, запаху свіжого хліба, який пекла «просто для настрою». Часто повторювала: «Щастя не треба шукати воно завжди під рукою».
Коли лікарі озвучили діагноз, ми мовчали. Вона стиснула мою руку й прошепотіла:
Не плачмо зараз, добре? Ще встигнемо, якщо доведеться.
Півтора роки боротьби. Ліки, лікарняні коридори, біль, неміч, але вона не здавалася. Навіть коли втратила коси, сміялася: «Тепер економимо час на фен». Її мужність вражала та й лякала, бо я бачив, як вона слабшає, а я безсилий.
Три місяці тому її не стало.
Світ завмер. У нашому домі все лишилося на своїх місцях: її чашка з тріщинкою, вязаний плед, книга з закладкою на половині. А я серед усього цього, ніби в кадрі, де хтось вимкнув звук.
Мене тримає на
