**Щоденник**
Катерина складала кухоні рушнички нові, з ніжним квітковим візерунком коли телефон завибрирував. Вона зітхнула: чотири пропущені від Тетяни, подруги з роботи. Напевно, нічого важливого. Катерина повернулася до шухляди, але телефон знову затремтів.
“Кать, чому не береш?” Тетяна залопотіла. “Ти знаєш, що у Ганни Іванівни ювілей у суботу?”
Катерина завмерла, стискаючи рушник у руці.
“Який ювілей?”
“Їй вирішили святкувати сімдесят пять. Оленка подзвонила мені, її запросили з Мишкою. Каже, Ганна розіслала запрошення ще два тижні тому.”
Рушник випав із рук Катерини. Тридцять два роки шлюбу з Андрієм, і жодного не пропустила родинних свят. А тепер ювілей Ганни Іванівни, і її немає в списку.
“Може, забули?” прошепотіла Катерина, хоч сама в це не вірила.
“Забули?” Тетяна аж захлинулася. “Оленка казала, список на двадцять осіб. Усі запрошені: Андрієві брати з дружинами, навіть колишня сусідка з пятого поверху.”
Катерина сіла на табурет. Спогади нахлинули: як доглядала свекруху після операції на жовчному, як віддала свої відпускні, щоб та зробила нові зуби, як сиділа з онуками, коли всі були зайняті.
“Знаєш що,” Тетяна продовжувала, “це все через той торт минулого Нового року. Памятаєш, як купила не той?”
“Таню, торт тут ні до чого. Вона просто завжди вважала мене чужою.”
Двері хлопнули повернувся Андрій. Катерина швидко попрощалася з подругою.
Чоловік зайшов у кухню, струшуючи дощові краплі з волосся, як хлопчина. Вона подивилася на зморшки біля його очей, знайомі риси. Тридцять два роки разом. І все одно чужа.
“Андрію, у твоєї мами ювілей у суботу?” запитала вона, намагаючись говорити рівно.
Він завмер біля холодильника, не обертаючися.
“Так, щось планують.”
“Чому мені не сказав?”
Андрій відкрив холодильник і розглядав його вміст, ніби бачив уперше.
“Мама не хоче великого свята. Лише найближчі.”
“Найближчі,” повторила Катерина. “А я до них не належу?”
“Кать, не починай. Ти ж знаєш маму. У неї свої примхи.”
“Примхи?” у Катерини все стислося всередині. “Я терпіла її примхи тридцять два роки! Це не примхи, Андрію, це це”
Вона не знайшла слова й тільки махнула рукою.
“Я доглядала її після операції, коли ти був у відрядженні. Віддала свої відпускні на зуби. Сиділа з онуками, коли Ірка поїхала відпочивати. Тридцять два роки намагалася бути гарною невісткою. І ось як?”
Андрій потер перенісся.
“Кать, невже треба рахувати, хто кому що винен?”
“Я не рахую!” голос Катерини затремтів. “Я просто хочу бути частиною родини. Твоєї родини. Невже це занадто?”
Андрій глибоко зітхнув і сів на стілець.
“Послухай, ти перебільшуєш. Мама просто хоче тихого свята.”
“Тихого? На двадцять осіб?” кожне слово дратувало горло. “І навіть сусідка з пятого поверху запрошена!”
“Звідки ти?”
“Неважливо!” вона схопила рушник і почала витирати вже суху стільницю. “Тридцять два роки, Андрію! Що я зробила не так? Скажи!”
Він простягнув руку, але вона відсунулася.
“Кать, мама досі вважає, що ти забрала мене від неї.”
“Забрала?” Катерина гірко усміхнулася. “Тобі було двадцять пять років, коли ми зустрілися! А не пять!”
Вона згадала, як уперше зайшла в будинок Ганни Іванівни, як спробувала сподобатися, спекла пиріг за бабусиним рецептом. Але свекруха лише стиснула губи й сказала: “У нашій родині так не готують.”
“Усе моє життя,” продовжувала Катерина, “я намагалася їй догодити. А вона? Памятаєш, як розповідала всім, що я неправильно виховую Максимка? Або як казала моїм батькам, що я не вмію готувати? А ти завжди мовчав, Андрію! Зберігав нейтралітет!”
“І що ж ти хочеш?” голос Андрія став різким. “Щоб я посварився з мамою через якесь свято?”
“Не через свято!” скрикнула Катерина. “Через те, як вона до мене ставиться! Через те, що твоя мати тридцять два роки не вважала мене родичкою, а ти дозволяв це!”
Вона повернулася до вікна. На вулиці моросив дощ, сірий і похмурий, як і її настрій.
“Кать, годі драматизувати,” Андрій підійшов і незграбно обійняв її. “Хочеш, щоб я поговорив із нею? Може, це просто непорозуміння.”
“Непорозуміння?” Катерина вивільнилася з обіймів. “Ні, Андрію. Непорозумінням було б, якби це трапилося вперше. Але зараз зараз це просто плювок у душу.”
Наступні дні Катерина ходила, немов у тумані. На роботі посміхалася через силу, вдома мовчала. Андрій намагався залагодити ситуацію, але кожен спір лише посилював біль.
“Ти ж знаєш, як вона розлютилася минулого року через торт,” сказав він у четвер ввечері. “Ма
