Київ, 1971 рік. Місто прокидалося у сірому тумані, покриваючи бруківку вологою після нічного дощу. Газові ліхтарі ще палали, відкидаючи бліді відблиски на порожні тротуари. Трамваї дзвеніли на поворотах, люди поспішали на роботу, а безпритульні коти шарпалися біля смітників. Старі будинки, вкриті вицвілими афішами, нагадували про минулу велич столиці.
Олег Шевченко та Андрій «Бик» Ковальчук були двома хлопцями з села, що спробували щастя у великому місті. Вони знімали маленьку квартиру у Подільському районі стіни з тріщинами, скрипучі драбини, кухня, де завжди пахло сирим деревом. Олег працював вантажником на ринку, а Андрій вчився у вечірньому технікумі та розвозив посилки. У двадцять з хвостиком вони ще шукали свого місця в цьому холодному, чужим місті.
Одного разу, блукаючи вузькими вуличками, вони натрапили на маленький звіринець. У вітрині сиділи папуги, мавпочки та ящірки, але їхній погляд прикувала маленька клітка, де лежало левеня. Воно було не більше за кішку, з великими, сумними очима, ніби розуміючи все навколо.
Мені його шкода, прошепотів Олег, стискаючи кулаки. Самотнє. З такими очима Як можна його тут залишити?
Андрій мовчки кивнув. Серце билося швидше, ніби хотіло вискочити з грудей.
Не можемо його покинути, сказав Олег, і в його голосі була рішучість.
Не довго думаючи, вони купили левеня. Безглуздо? Можливо. Але серце не бреше.
Як назвемо? спитав Андрій, виносячи клітку з пухнастим комочком майбутньої сили.
Левко, відповів Олег. Наче князь у дитячій шкурі.
Так почалося їхнє спільне життя. Вони облаштували куток у квартирі: старий килим, миска з молоком, іграшки з ганчіря. Грали з ним у кімнаті, виводили на балкон, навіть ходили до місцевого скверу, де після довгих перемовин дозволили гуляти з левеням.
Левко швидко став їхнім. Він був розумним, впізнавав їхні голоси, муркотів, коли його гладили, і гра
