**Щоденниковий запис**
У найвіддаленішому кутку міського притулку для тварин, куди навіть світло люмінесцентних ламп не хотіло заглядати, лежав собака, згорнувшись на тонкій, потертій ковдрі. Німецька вівчарка, яка колись була сильною та величою, тепер нагадувала лише тінь колишньої себе. Її шерсть, яка завжди була гордістю породи, тепер була зімятою, з просіченими невідомими шрамами та вицвіла до невиразного сірого відтінку. Кожне ребро виступало під шкірою, німі свідки голоду та самотності. Волонтери, з серцями, загартованими роками, але не зовсім байдужими, назвали його Тінь.
Це імя він отримав не лише через темну шерсть чи звичку ховатися у півтемряві. Він справді був як тінь: мовчазний, майже непомітний, невидимий у своєму добровільному увязненні. Він не гавкав на людей, не бігав до дверей клітки, не вимахував хвостом, шукаючи хоч миттєвої ласки. Лише піднімав свій благородний, сивий ніс і дивився. Дивився на ноги, що проходили повз, слухав чужі голоси, а в його тьмяних, глибоких, як осіннє небо, очах лишалася лише одна ледь вловима іскорка болісне, виснажливе очікування.
День за днем притулок наповнювався гамірними сімями: крикливими дітьми та дорослими, які шукали молодших, гарніших, «розумніших» улюбленців. Але біля клітки Тіні радість завжди затихала. Дорослі відвертали погляди, а діти мовчали, відчуваючи якусь давню тугу, що випромінював пес. Він був живою докором, нагадуванням про зраду, яку він, здавалося, забув, але яка назавжди вкарбувалась у його душу.
Найгіршими були ночі. Коли притулок занурювався у неспокійний сон, наповнений стогонами, скиглінням та шкрябанням по бетону, Тінь клав голову на лапи і видавав звук, який стискав серце навіть досвідченим працівникам. Це не був ні стогін, ні виття самотності. Це був глибокий, майже людський зітхання звук абсолютної порожнечі, душі, яка колись кохала безмежно, а тепер згасала під вагою цього кохання. Він чекав. Усі в притулку це розуміли, коли дивилися йому в очі. Він чекав того, в чиє повернення вже не вірив, але не міг перестати чекати.
Того ранку, коли осінній дощ бив безжально по бляшаному даху, залишаючи за собою лише сірі плями, до притулку зайшов чоловік. Високий, трохи сутулий, у старому промоклому піджаку, з якого капала вода на зношений підлогу. Вода з дощу стікала по його обличчю, змішуючись із зморшками втоми навколо очей. Він зупинився, немов боявся порушити крихкий спокій цього місця.
Його побачила завідувачка притулку, жінка на імя Надія, яка за роки роботи навчилася вгадувати, хто до них приходить: просто подивитися, шукати втрачену тварину чи знайти нового друга.
«Вам потрібна допомога?» тихо запитала вона, щоб не порушити тишу.
Чоловік здригнувся, немов прокинувшись від сну. Повільно повернувся до неї. Його очі були червонуватими від втоми і, можливо, непролитих сліз.
«Я шукаю» його голос звучав сипло, як іржавий петлі. Він завагався, потім дістав із кишені потерту пластикову картку. На вицвілій фотографії був він сам, молодший, без зморшок, а поруч горда, блискуча німецька вівчарка з розумними, відданими очима. Вони сміялися під літнім сонцем.
«Його звали Вітер», прошепотів чоловік, торкаючись зображення собаки з ніжністю, що межувала з болем. «Я загубив його багато років тому. Він був для мене всім».
Надія відчула, як у горлі стиснувся болючий вузол. Мовчки кивнула і жестом запросила його за собою.
Вони йшли нескінченним коридором, наповненим гавкотом. Собаки кидалися до ґрат, вимахували хвостами, шукаючи уваги. Але чоловік, який представився як Богдан Коваленко, наче не бачив їх. Його погляд був напруженим, він уважно оглядав кожну клітку, кожну постать, згорнуту в кутку, доки не дійшов до кінця зали. Там, у звичній півтемряві, лежав Тінь.
Богдан зупинився, ніби вдарившись об стіну. Повітря вирвалося з його легень із свистом. Він поблід, не звертаючи уваги на бруд, впав на коліна. Його пальці, білі від напруги, вчепилися у холодні ґрати. У притулку настала незвичайна тиша. Навіть собаки замовкли.
Кілька секунд, що здалися вічністю, він і пес не рухалися. Лише дивилися один на одного, намагаючись впізнати в цих змінені часом риси того, кого колись знали.
«Вітер» імя вирвалося з губ Богдана, переповнене відчайдушною надією. «Старий це я»
Вуха пса, жорсткі від віку, здригнулися. Повільно, дуже повільно, ніби кожен рух давався з надлюдськими зусиллями, він підняв голову. Його тьмяні, затьмарені катарактою очі впілися в чоловіка. І в них, крізь роки болю, промайнула іскорка впі
