У Києві, серед поспішних будинків, що змагалися за право доторкнутися до неба, нетерплячих світлофорів і вулиць, що пахли дощем з домішками бензину, працював Олег, велокурєр. Його велосипед був старий, іржа вже обволоділа спицями, але він знав його, як старого друга. Йому не потрібні були сучасні ліхтарі, шолом чи навігатор лише велика сумка, трохи кави в кишені та погляд, що бачив крізь втомлені обличчя міста.
Повітря в місті було густе, важке, але коли проїжджав Олег, щось змінювалося. Не магія, але майже. Він вітався легким кивком, злегка схиляв голову, заходячи у підїзди, а в його очах була та терпіння, якої вистачало на червоне світло, пробки та розгублених пішоходів. Він розвозив звичайне: їжу, невеликі посилки, конверти з документами, квіти для коханих. Але разом із замовленням залишав ще щось невидиме, але відчутне для того, хто отримував.
Іноді поряд із пакетом зявлявся рукописний папірець. Короткі, прості слова, що запалювали вогники у щоденній рутині. «Сьогодні ти вартий більшого, навіть якщо ніхто тобі цього не каже». «Іноді просто йти вперед це вже перемога». «Твоя втома не слабкість. Вона робить тебе людиною». Ніхто не знав, хто їх писав. Ніхто не міг подумати, що за старим велосипедом і великою сумкою ховалося серце, яке нагадувало світу про тиху доброту.
Одна стара жінка, що жила сама після смерті чоловіка, відчинила двері і знайшла окрім замовлення маленький складений папірець. «Ніколи не пізно знову посміхнутися», прочитала вона. Тієї ночі вона надягла улюблену сукню, яку не вдягала роками, і затанцювала сама у вітальні під звуки старого патефону. Ніхто про це не дізнався. І не було потреби. Вона просто зробила це і на мить час став мяким, ніжним, ніби музика зцілила закутки її квартири.
Підліток з тривожністю знайшов у своєму замовленні записку: «Ти не ламаєшся. Ти змінюєшся». Він сховав її у гаманець між книгами і шкільними зошитами. І досі, через роки, носить із собою, як маленький талісман, що нагадує: навіть у важкі дні зміни можуть бути прекрасними.
Втомлена мати, яка працювала на двох роботах, заплакала, прочитавши: «Хоч ти й відчуваєш себе невидимою, хтось бачить твою боротьбу». Серед киплячих каструль, розкиданих іграшок і криків дітей ці слова стали тонкою ниткою, що зєднала її з кимось, хто розумів, навіть не знаючи її.
Так записки поширилися. Їх ділилися в соцмережах, прикріплювали на холодильники, ховали у старі гаманці. Люди, які ніколи не зустрічалися, почали відчувати, що вони не самотні. Ніби Олег розвозив не лише їжу чи посилки він розвозив надію.
Одного разу Олег привіз обід у лікарню до втомленої медсестри. Реєстратор зупинила його:
Це ти залишаєш ті записки?
Він завмер, потім кивнув із ледь помітною усмішкою.
Моя сестра у реанімації, голос жінки тремтів. Вона не говорить вже тижнями. Але вчора вона прошепотіла слова з записки, що була у коробці: «Бувають темні дні але й свічки теж існують».
Олег нічого не відповів. Відійшов, але перед цим залишив ще одну записку: «Дякую, що нагадали, навіщо я це роблю».
Тієї ночі його збила машина. Нічого серйозного зламана рука, подряпини, кілька тижнів відпочинку. Але коли його не було, замовлення приходили без записок, і люди почали відчувати його відсутність, як брак чогось теплого, чого вони навіть не усвідомлювали. Дехто залишав на дверях повідомлення: «Де ти? Тобі бракує».
Коли він повернувся, на вулиці його зупинила незнайомка:
Це ти?
Олег усміхнувся, навіть із гіпсом на руці.
Залежить від дня.
Жінка подала йому конверт. Усередині сотні записок від сусідів, друзів, незнайомців. Деякі незграбні, інші прекрасні, але всі щирі. Одна з них гласила: «Цього разу ми хочемо обійняти тебе». І з того дня Олег розвозив не лише свої слова він розвозив спільну надію. Бо зрозумів: любов, як і важливі посилки, завжди знаходить свого адресата.
За наступні тижні Олег почав помічати деталі, яких раніше не бачив. Вже не лише будинки й дороги, а й мале: хлопчик, що дивився у небо з вікна школи, літня пара, що йшла, тримаючись за руки, жінка, яка гладила сусідського кота. Кожен жест нагадував, що життя це більше, ніж рутина.
Одного разу, завозячи замовлення у невелику кавярню, Олег на мить зупинився біля вікна. Всередині письменник у розпачі бив по клавіатурі. Олег залишив коробку на столі, а біля неї записку: «Твоя історія важлива, навіть якщо сьогодні її ніхто не читає». Письменник прочитав, і щось змінилося у його погляді. Вперше за тижні він усміхнувся.
Іншого разу молода жінка з темними колами під очима від нед
