**ЩОДЕННИК**
У маленькій кавярні на вулиці Львівській, загубленій між старими камяницями та брукованими провулками, ледве вміщувалося кілька столиків. Вітрина була простою: кілька паляниць під склом, полиці з книжками, подарованими давніми друзями, та старий патефон, що тихо грає мелодію сумну, глибоку, створюючи особливий настрій. Але не аромат кави чи випічки привертав увагу, а сірий кіт, що завжди сидів у сінях, вдивляючись у двері.
Його звуть Вареник, казала господиня Марічка, жінка з сріблястим волоссям, що спадало хвилями на плечі, і руками, зморщеними від праці. І він чекає.
Багато хто гадав, що Вареник звичайний бродячий кіт, який знайшов собі затишний куток. Але сусіди знали правду.
Пять років тому, у дощовий, холодний вечір, Марічка та її чоловік Тарас підібрали його. Кіт сидів під порогом, худий, з пораненою лапою, мовчазно дивлячись на них. Тарас, не роздумуючи, забрав його, загорнув у старий плед, вилікував рану і влаштував на дивані у кухні.
Він залишається, сказав він того вечора, дивлячись на Вареника. У нього такі очі, ніби він нас благословляє.
З того часу Вареник став серцем їхнього дому. Він спав між ними, слідкував за Тарасом, коли той читав газету, муркотів під час вечірніх розмов і кожного ранку провождав чоловіка до дверей. Він відчував біль і радість, тихо підходив і терся об ноги, немов знав, коли слова були зайвими.
Але все змінилося, коли Тарас захворів. Хвороба була жорстокою рак, який не залишав надії. Марічка закрила кафе, дні і ночі сиділа біля ліжка. Вареник ледве відходив від них, немов розумів, що його господар потребує його. Коли Марічка йшла до лікаря чи в магазин, кіт сидів біля дверей, вдивляючись у вулицю, наче чекав на диво.
Коли Тараса не стало, Марічка відчула, що частина її душі пішла разом із ним. Відкривши кафе знову, вона працювала сама. Але Вареник так і сидів у сінях, мовчазний і вірний, все ще дивлячись у двері.
Він ніби чекає на нього, зізналася Марічка постійній відвідувачці. О пятій, коли Тарас зазвичай повертався з роботи.
Роки минали. Нові клієнти дивувалися, чому кіт так пильно дивиться на двері, а старі знайомі лише посміхалися і гладили його. Він не навязувався, не благав уваги просто чекав. Його вірність стала легендою, і навіть діти знали: якщо хочеш побачити справжню відданість подивись на Вареника.
Тієї осені він став слабшим. Менше їв, більше спав, його очі втрачали блиск. Марічка загорнула його в свою шаль і шепотіла:
Можеш відпочити, коханий. Тарас би тобою пишався.
Дощовий день був схожий на той, коли вони його знайшли. Марічка відчула холод і, зазирнувши у сіни, побачила: Вареник більше не встане. Він помер о пятій, тихо, як і жив вірний до останнього подиху.
Вона закрила кафе на тиждень. Не могла дивитися на порожні сіни. Коли повернулася, біля входу зявилася деревяна табличка з написом:
Він чекав через любов. А ми навчилися чекати, люблячи.
Люди почали приносити квіти, листи, малюнки. Хтось приходив просто посидіти біля таблички, подумати про віру і терпіння. У дощові дні хтось завжди озирався на сіни, немов сподіваючись побачити Вареника того самого, мовчазного вартового любові.
Марічка часто сиділа біля вікна, дивлячись на порожній підїзд. Згадувала, як Вареник грів їхні вечори, як муркотів, коли їй було сумно, як обєднував їх із Тарасом у щасливі моменти.
Люди розповідали історії. Про те, як кіт допомагав пережити розлуку, хворобу, втрату. Він став символом того, що любов не потребує слів вона живе в тиші, у вірності, у чеканні.
Марічка згадувала Тараса. Він би тобою пишався, казала вона. І відчувала: Вареник нікуди не пішов. Він просто чекає. Чекав до кінця.
Кавярня на Львівській перестала бути просто місцем. Вона стала прихистком для тих, хто шукав тепло, хто хотів поділитися історією, хто вірив, що тварини вчать нас найважливішому любити, чекати і вірити.
Вареника більше не було у сінях. Але він жив у кожному кутку, у кожному спогаді, у кожному теплі, яке залишила його відданість.
Бо є тварини, які не зникають. Вони просто чекають десь далеко мовчазні, вірні, маленькі вартові любові.
І коли на Львівській йде дощ, хтось обертається, дивиться у сіни і на мить бачить його так само, як колись, коли він чекав…
