**БАНКЕТКА ЛЮДИНИ, ЯКУ НІХТО НЕ БАЧИВ**
Щоранку, коли перші промені сонця ще ледве торкалися дахів Києва, Тарас вставав зі свого невеличкого квартирки у старому, трохи похиленому будинку неподалік від центрального парку. Його поношена куртка з латками на ліктях ніби вбирала світло, наче намагаючись злитися з тінями дерев, які ще дрімали. Він йшов повільно, ледве переставляючи ноги, зі зношеним зошитом під пахвою та невеликою полотняною торбинкою, де лежало лише найнеобхідніше: книжка, ручка, шматочок хліба та печиво, яке він спеков увечері. Годинника в нього не було час, думав він, був чимось, за чим не варто женутися.
У парку Тарас завжди сідав на ту саму лавку під старим дубом, коріння якого трохи піднімало бруківку, а влітку його гілки дарували рятункову тінь. Ніхто його особливо не помічав. Повз нього бігли ранкові бігуни, їхали велосипедисти, гуляли закохані пари з собаками, кричали діти а він просто сидів і спостерігав, дозволяючи світу текти повз нього. Він не просив грошей. Не давав порад. Просто дивився. І в цьому погляді було щось, що мало хто міг зрозуміти: справжнє бажання людського звязку, бути побаченим без умов.
«Оцей дід завжди тут сидить», казали деякі сусіди з сумішшю цікавості та зневаги. «Мабуть, ще один безхатько, чи може, людина, яка втратила глузд».
Але Тарас не був безхатьком. Колись він був архітектором, бізнесменом, удівцем, мільйонером. Його життя було наповнене хмарочосами, нескінченними нарадами, контрактами та виглядом. Він мав усе, про що, здавалося, можна мріяти. Але одного дня, після смерті дружини в автомобільній аварії та відчуття, що все, що він будував, не мало сенсу, він просто кинув усе. Продав будинок, закрив справи, позбувся майже всього. Залишив лише зошит, улюблену ручку та кілька спогадів, які нагадували йому, що колись він умів любити щиро.
Так він і опинився на тій лавці. Спочатку ніхто на нього не дивився. Ніхто не сідав поряд. Ніхто не питав, чи не холодно йому, чи не голодний, чи не хочеться просто поговорити. Та Тарас не ображався. Щодня він записував у зошит дрібнички: жінку, яка читала газету з кавою на сусідній лавці; чоловіка, що годував голубів засохлим хлібом; дітей, що бігали між деревами з безглуздими криками. Кожен жест був окремим світом, який він фіксував, ніби архітектор людських душ.
Але одного дня зявилася Зоряна. Дівчинка з червоною рюкзаком, великими допитливими очима та такою безпосередністю, що навіть найсуворіший скептик розтанув би. Вона підійшла до лавки Тараса і подала йому печиво.
«Мам казала, щоб я не розмовляла з незнайомцями», промовила вона серйозно. «Але ви не схожі на поганого».
Тарас усміхнувся. Вперше за місяці щиро. Його очі, що бачили бізнеси, провали та незворотні втрати, засяяли світлом, яке він вважав вже погаслим.
«Дякую, малеча», сказав він. «Мене звати Тарас».
З того дня Зоряна вітала його щоранку. Іноді приносила квітку з садка, іноді вигадану історію, а іноді просто «привіт», сказаний з чистотою, яка не знає брехні. Тарас почав чекати цих зустрічей із тихою радістю. Його лавка перестала бути лише місцем спостереження тепер це було місце зустрічі, хоч ніхто інший про це й не знав.
Дні минали. Але одного разу Зоряна не прийшла. Ні наступного дня. Ні ще одного. Тарас, вперше за довгий час схвильований, пішов у крамницю на розі, розпитуючи про неї. Ніхто нічого не знав. Аж поки одна сусідка не сказала, що дівчинка захворіла і лежить у лікарні за кілька кварталів.
Тарас не вагався. Він пішов до лікарні повільно, але впевнено, наче кожен крок наближав його до самого себе. Спочатку його не хотіли пускати, але тоді мати Зоряни побачила його з вікна:
«Ви той чоловік із лавки?»
Він кивнув.
«Моя донька постійно про вас згадує. Заходьте».
Зоряна лежала бліда, з гарячковим блиском в очах, але, побачивши Тараса, скрикнула:
«Тарасе! Я думала, ви не прийдете!»
А він, із тремтячим голосом, відповів:
«Я нікуди не пішов».
Наступні дні Тарас проводив біля ліжка Зоряни. Він читав їй казки, вигадував історії про чарівні парки, розказував таємниці, які знають лише старі дерева. Разом вони подорожували світами, що існували лише у тих, хто вірить у магію слів. Іноді Зоряна дарувала йому малюнки: замки, ріки, говорячих звірів і завжди ту саму лавку під деревом.
Через місяць дівчинка одужала. Повернулася до школи, до парку. І тепер вже не лише Тарас вітав її. Поступово інші діти почали підходити до лавки, цікавлячись тим чоловіком, що знав стільки про світ, не просячи ніч
