**ДНЕВНИК**
Сьогодні я згадав історію про дівчинку, яку знайшов у моїх нотатках.
Марійка було одинадцять років, коли вона босоніж бігала кам’яними ву́лицями Коломиї містечка, де яскі хати здавалося, обіймають Карпати, а площі пахнуть бабчиним пирогом, мешканням і свіжою мятою. Її ноги, загарілі від літ без ззуття, знали кожен камінь, кожну грубу щілину й кожну калю зе́млі. Вони були не довші за пучку, але міцні й тихі мовчазні свідки її життя.
Її мати ткала намиста для туристів, що гуляли площею, розповідаючи історію в кожній намистині. Батько торгував палячками з хріном та цибулею, гучіючи ціни, а покупці обирали то більші, то менші, як кому по кишені. Бідними вони були хіба що в грошах, а не в душі. Сміх Марійки та її братів наповнював невеличку хатину з глини, що мала червону черепицю й вікна, завжди відчиняні навіть у мороз. Іноді дівчинка ходила до школи, але частіше залишалася вдома допомагала матері або доглядала за малим братом Юрком, що ледве вчиняв перші слова.
Одного дня, коли Марійка підмітала площу після ярмарку, якась здебільша підмітила її босі ноги, обпалені сонцем та покриті порохом. Жінка нахилилася:
“Чому ти без черевиків, дівчинко?”
Марійка знизнула плечима. Дивилася просто, але в очах гордість і щось ще, немов вибачення.
“Мої розійшлись ще навечір А нових не має.”
Жінка, зворотована її чесністю, дістала з торби черевики білі, з блакитною блискавкою по краю. Вони сяяли, наче сніг. Марійка притиснула їх до грудей, немов подарунок. Ввечері вона не зняла їх навіть у ліжку, лише обережно протерла ганчіркою, поки Юрко дивився цікаво, а сусідські кішки обнюхували нову диковину.
Наступного дня Марійка пішла до школи в черевиках, тримаючи голову високо. Не від зарозумілості просто вперше не соромилась своїх ніг. Відчувала: тепер кожен крок лунає по бруківці із повагою.
Але незабаром усе змінилося.
“О, панночка взулася!” закричав хлопець із класу.
Сміх і шепіт боліли гірше, ніж гарячі каміння під ногами. Марійка не розуміла чому таке простоє викликає злість? Вона сіла на лапку сама, дивлючись, як інші граються, а в грудні важкий камінь. Повернувшись додому, вона поклала черевики у мішок.
“Що сталося, донечко?” запитала мати, побачивши суміш сліз і пилу на її обличчі.
“Треба зберігати, мамо Аби не забруднились.”
Не сказала правди. Не сказала, що будеш бідним і навіть маленький блиск чимось новим образить оточіючих більше, ніж тільки бідність. Не сказала, що скромність не в тому, що носиш, а в тому, як ідеш життям.
Через кілька днів у містечку зявилися люди з благодійного фонду. Шукали дітей для фото-виставки щоб показати світові звичайне, але прекрасне дитинство на Поділлі. Марійку обрали. Її знімали в тих черевиках, біля хати, з квіткою волішок у руці. Кожен знімок був історією про гордість і силу.
Фото поїхало далеко до Львова, Києва, навіть за границю. І одного дня до Коломиї приїхав журналіст.
“Твоя фотографія у виставці,” сказав він. “Люди питають, хто ця дівчинка з великими очима й білими черевиками.”
Марійка дивилася на матір, яка плакала тихо, щасливо.
“Чому вони хочуть знати про мене, коли тут мене ніхто й не бачить?”
“Тому що ти наче символ,” відповів журналіст. “Що навіть просте, коли його побачити з любовю, стає чимось більшим.”
Марійка знову взула черевики. І пішла площею, не опускаючи голови. Вже не хотілося ховатися. Вона зрозуміла: краса це не те, що бачать інші, а те, що ти відчуваєш, коли перестаєш соромитися себе.
З часом її історія надивнула інших. Діти почали цінувати те, що мають. Батьки вчити дітей йти по життю з гордістю.
Марійка ж і далі ходила в тих черевиках тепер уже зношених, у бруді, у сміху, у тисячах історій. І кожен її крок ніби казав: “Дивіться я є. Я варто того, щоб мене побачили.”
Бо буває, що пара черевиків це не лише взуття. Це щит від сорому, від страху. Відчуття, що твоє світло має право світити.
Коли Марійка виросла, вона повернулася на ту площу і побачила інших босоногих дітей. Підійшла не до того, щоб повчати а щоб показати: можна йти з піднятою головою.
Бо справжнє диво не у великому. Воно у кроках, зроблених з гідністю.
**Урок:** Іноді найменша річ квітка, погляд, пара черевиків стає мостиком до чогось великого. До того, щоб перестати боятися бути собою.
