Дівчата, зізнавайтеся, хто з вас Олеся? дівчина з хитрістю в очах подивилася на нас із подругою.
Я Олеся. А що? здивовано відповіла я.
Тримай листа, Олесю. Від Тараса, незнайомка дістала з кишені халата зімятий конверт і простягнула його мені.
Від Тараса? А де він сам? здивувалася я.
Його перевели до інтернату для дорослих. Чекав він тебе, Олесю, як манни небесної. Очі видивив. А цей лист дав мені почитати, щоб я помилки перевірила. Не хотів Тарас соромитися перед тобою. Ну, мені час. Скоро обід. Я тут вихователькою працюю, дівчина глянула на мене з докором, зітхнула і пішла.
…Якось ми з подругою, гуляючи, випадково зайшли на територію незнайомої установи. Нам було по шістнадцять, літні канікули тішили, а в душі грало бажання пригод.
Ми з Марійкою сіли на зручну лавку. Базікаємо, сміємося. І не помітили, як до нас підійшли двоє хлопців.
Привіт, дівчата! Нудьгуєте? Давайте знайомитися? хлопець простягнув мені руку. Тарас.
Олеся. А це моя подруга Марійка. А мовчазного друга як звати?
Андрій, тихо сказав другий.
Хлопці здалися нам занадто старомодними й правильними. Тарас серйозно і стримано зауважив:
Дівчата, навіщо ви носите такі короткі спідниці? А в Марійки дуже відвертий виріз.
Хм… Хлопці, не дивіться, куди не треба. А то очі, ненароком, “розбіжаться”, сміялися ми з Марійкою.
Не виходить не дивитися. Ми ж хлопці. Може, ще й палите? допитував «благочестивий» Тарас.
Ну звісно, палимо. Але не в затяжку, жартували ми.
І тільки тоді ми з Марійкою помітили, що в хлопців щось не так з ногами.
Тарас ледве пересувався, Андрій помітно кульгав.
Ви тут лікуєтеся? припустила я.
Так. Я в мотоцикл врізався. Андрій невдало зі скелі в воду стрибнув, швидко відповів Тарас. Нас скоро випишуть.
Ми з Марійкою, звісно, повірили їхній «легенді». Тоді ми й не здогадувалися, що Тарас і Андрій інваліди дитинства. Вони були приречені жити в інтернаті. А ми з Марійкою стали для них глотком свободи.
Вони навчалися, жили в закритій установі, куди сторонніх не пускали. У кожного такого хлопця була вигадана історія про аварію, падіння, бійку…
Тарас і Андрій виявилися розумними, начитаними, мудрими не по роках.
Ми з Марійкою почали приходити до них щотижня.
По-перше, нам їх стало шкода, хотілося підбадьорити; по-друге, у них було чому повчитися.
Наші короткі зустрічі стали звичкою.
Тарас почав дарувати мені квіти, зірвані з найближчої клумби, Андрій кожного разу ніс оригамі, зроблене своїми руками, і соромязливо передавав Марійці.
Потім ми вчетверо сідали на лавку: Тарас біля мене, Андрій відвертався і всю увагу приділяв Марійці. Подруга червоніла, але було видно їй приємно поряд із соромязливим Андрієм. Ми говорили про все і ні про що.
Промайнуло тепле літо. Настала дощлива осінь. Закінчилися канікули. Попереду випускний клас. Одним словом, ми з Марійкою зовсім забули про наших випадкових знайомих.
…Минули іспити, останній дзвоник, випускний. Попереду довгоочікуване літо, час надій.
Ми з Марійкою знову опинилися біля інтернату. Вирішили провідати хлопців. Сіли на знайому лавку, чекаючи, що до нас тихо підійдуть Тарас і Андрій. У Тараса в руках будуть свіжі квіти, у Андрія нове оригамі. Але ми даремно просиділи дві години.
І раптом із дверей інтернату вийшла дівчина і підійшла прямо до нас. Вона й передала мені листа від Тараса. Я одразу розкрила конверт:
*”Кохана Олесю! Ти мій пахучий цвіте! Зірко моя недосяжна! Мабуть, ти не зрозуміла, що я в тебе закохався з першого погляду. Наші зустрічі були для мене подихом, життям. Півроку я даремно дивлюся у вікно, чекаючи тебе. Ти забула про мене. Як шкода! Дороги у нас різні. Але я вдячний тобі за те, що пізнав справжнє кохання. Памятаю твій оксамитовий голос, вабку усмішку, ніжні руки. Як мені без тебе важко, Олесю! Побачити б тебе ще раз! Хочу вдихнути, а нічим…*
*Мені й Андрію виповнилося по вісімнадцять. Нас навесні переведуть до іншого інтернату. Навряд чи побачимося. Душа розривається! Сподіваюся, я переболію тобою й одужаю.*
*Прощай, найдорожча!”*
Підпис *”назавжди твій Тарас”.*
У конверті лежала засушена квітка.
Мені стало жахливо соромно. Серце стиснулося від того, що нічого не змінити. У голові промайнуло: *«ми відповідаємо за тих, кого приручили».*
Я й не підозрювала, які почуття палали в душі у Тараса. Але я не змогла б відповісти йому взаємністю. Ніяких піднесених почуттів до нь
