Оленка з подругою Марійкою вийшли з університету. Додому йти не хотілося, тож Оленка запропонувала:
“Маріє, ходімо в парк, поки світло!”
“А чому б і ні?” погодилася та.
Парк був не по дорозі, але хіба це важливо?
Вони йшли алеєю, милуючись осіннім листям. Навколо гуляли парочки. Ніхто не звертав на них уваги.
Потім вони повернули на тиху доріжку і раптом побачили їх. Чоловік і жінка. Він обіймав її, шепотів щось на вушко. Вона сміялася, щаслива.
Чоловік стояв спиною, але видно було не молодий.
Марія лише знизала плечима, але раптом помітила: Оленка дивилася на них, мов зачарована.
“Оленько? Що з тобою?”
“Нічого Ходімо.” різко обірвала вона і швидко пішла вперед.
Вони вийшли з парку. Оленка йшла мовчки, загублена в думках. Попрощалися біля зупинки.
Вона йшла додому, опустивши голову. Цього не може бути.
Перед очима та жінка, її щасливий сміх. Чоловік, що шепотів їй, не помічаючи нікого. Навіть власної доньки.
“Тату, як ти між?.. Ти ж завжди був ідеальним. А тепер коханка? Я б не повірила, якби не бачила сама”
Двері хлопнули.
“Сідай вечеряти!” сердито скрикнула мати. “Вас із батьком не дочекаєшся.”
“Зараз” ніяково пробурчала Оленка.
Вона довго стояла під водою. Вийшла. Батька все ще не було. Поїла мовчки і пішла до кімнати.
Сіла за ноутбук, але думки були десь далеко. Той парк. Та жінка.
“Невже він зраджує нам? Чого йому не вистачає?..” раптом їй спало на думку. “А що, як вона навіть не знає, що я існую?”
Двері скрипнули.
“Вибач, Любо День був важкий.” почувся голос батька.
“Раніше важкі дні були тільки наприкінці місяця.” мама вже розпалювалася. “А тепер кожен день.”
“Любо, ну не зараз”
Він зайшов до кімнати, хотів поцілувати доньку в голову але вона відштовхнула його.
“Іди, вечеря холоне.”
“Доню, що трапилося?”
“В мене нічого. А в тебе?”
Батько подивився на неї, щось хотів сказати але мовчки піш
