Марійка зі свекрухою сиділи на потертому ліжку. Обидві куталися в теплі светри. На дворі зима, а в хаті щойно розтопили пічку.
“Нічого, матінко. У нас усе буде. Не загинемо. Зараз тобі ліки дам”, промовила Марійка, гладячи жінку по спині.
Та жінка їй і не рідна була свекруха, да й то колишня. Майже колишня.
Жили вони втрьох: мати, син та його дружина Марійка. Вона вийшла заміж пізно, у тридцять, і була вже другою жінкою Василя. Та не розбивала сім’ї коли вони познайомились, він уже був самотнім.
Свекрусі, Ганні Степанівні, Марійка відразу сподобалась. Та й навпаки теж тепла, добра, завжди обійме, поговорить, розрадить. Марійка рано втратила батьків, і в свекрусі знайшла рідну душу.
“Змовляються”, жартував про них Василь.
П’ять років шлюбу промайнули, як один день. А потім Василь став грубим, запальним. Кричав на Марійку, на матір. А причина була в іншій. Він затримувався, приходив п’яний.
Одного разу заявив, що розлучається. Дав два дні на збори. Марійка ще не встигла виїхати, як у двері ввірвалась його коханка з чемоданом.
Мабуть, спеціально під’їхала, щоб подивитись на попередницю та нашіптати погань. Та не вийшло. Перед нею стояла довгонога білявка з накладними віями, що ледве кліпали.
Марійка навіть не втрималась і всміхнулась.
“Ти мене проміняв на це перелякане опудало? Що ж, бажаю тобі щастя з нею. Я не жалкую.”
“Зате вона весела! А ви з матір’ю дві баби. Дві квочки.”
“Мене ображай, а матір чого чіпаєш?”
“Зайчику, а мама ж залишається з нами?” тоненько запищало диво з віями. “Нехай забирає її. Нащо нам її мати? Зайчик”
“Так, мамо, тобі теж час. Забарилась ти в мене.”
“Куди ж я піду? Я тобі всі гроші від квартири віддала, щоб цей дім звести!” мати вхопилась за серце.
“Концертів не треба. Живи, тільки з кімнати не виходь. Тепер тут господиня Віра.”
“Котику, нехай вони обидві йдуть!”
“Вона ж моя мати!”
“Твоя мати? Ти хочеш сказати, що в мене буде така свекруха? Ой Котику”
Марійці набридли їхні знущання.
“Матінко, поїдеш зі мною в село?”
“Краще в село, ніж з таким сином і цією”
“Посидь. Я швидко зберу твої речі.”
“Ліки не забудь. І скриньку мою. І торбинку.”
Марійка дістала другий чемодан. Швидко склала туди все: скриньку, ліки, документи, білизну, одяг.
“Забирайте своє. Нам чужого не треба”, озвалась Віра. “Правда, пупсику?”
Василь мовчки дивився. Він нічого не міг зробити. Розумів, що мати цього не пробачить. А може, і пробачить адже вона ж мати.
За півгодини Марійка вже стояла біля авто. Ганна Степанівна сиділа на задньому сидінні, тихо витираючи сльози. Навіть не глянула на сина, лише важко зітхнула.
Важко повірити, коли віддала все, а тебе викидають.
“Як тепер житимемо, доню?”
“Усе буде добре. У мене є трохи грошей. Поки роботу знайду, вистачить. У тебе пенсія. На хліб з маслом виживем.”
Вони приїхали в село, де Марійка росла. Добре, що ще день. У хаті було холодно. Вона швидко розтопила піч, принесла води, поставила чайник.
“У тебе так ловко виходить, ніби все життя тут жила.”
“Дідусь навчив. Добре, що продукти купили. Не треба йти в магазин. Не люблю я сільські плітки.”
Поступово в хаті потеплішало.
“Завтра все приберу.”
У двері постукали.
“Сусідка приїхала? Давно тебе не було. Бачу машина стоїть. Чого взимку нагрянула? Чи біда яка?”
“Усе гаразд, дядьку Петре. Потім розповім. Заходь, чаю поп’ємо.”
“Я тебе запрошував. А ти не сама?” він тільки зараз помітив жінку.
“Це Ганна Степанівна. А це Петро Іванович”, представила їх Марійка.
“Звертайся, якщо що.”
“Дякую, поки все є.”
Минув тиждень. У хаті стало затишно.
“Знаєш, Марійко, я теж сільська. Вийшла за міського. Він загинув, коли Василеві двадцять було, а я квартиру продала. Син обіцяв, що завжди з ним житиму. А тепер подивись, як вийшло.”
“Не плач. Мені теж боляче. А може, у вас онуки будуть.”
“Від тієї? Не дай Боже. А Петро Іванович сам живе?”
“Сам. Дружина потонула, дитину рятувала. Давно вже. Більше не одружувався. Дітей немає. З моїм дідом дружив, хоч і молодший був.”
Минув місяць. Від Василя нічого не чули. Але одного разу на телефон Марійки подзвонили з невідомого номера.
“Марійко?”
“Так.”
“Ваш чоловік загинув.”
“Ви помилились.”
“Ні. Він був п’яний, розбився на машині. Можливо, це неприємно чути, але з ним була дівчина. Вона жива, навіть не подряпалась. Приїжджайте впізнати.”
Боже, бідна Ганна Степанівна. Як сказати? Дядько Петро! Він допом
