**Щоденник**
Мишко, ми пять років чекали. Пять. Лікарі казали дітей у нас не буде. А тут
Мишко, глянь! я завмерла біля калітки, не вірячи очам.
Чоловік важко переступив поріг, зігнувшись під відром із рибою. Ранкова прохолода липня проймала до кісток, але те, що я побачила на лаві, змусило забути про холод.
Що там? Михайло поставив відро й підійшов.
На старій лаві біля паркану стояв плетений кошик. Всередині, загорнута у вицвілу пелюшку, лежала дитина.
Його великі карі очі дивилися прямо на мене без страху, без цікавості, просто дивилися.
Боже, видихнув Михайло, звідки він узявся?
Я обережно провела пальцем по його темному волоссю. Малюк не ворухнувся, не заплакав лише кліпнув.
У його крихітній долоні був затиснутий аркуш. Я розігнула пальчики й прочитала:
«Будь ласка, допоможіть йому. Я не можу. Пробачте».
Треба дзвонити до поліції, насупився Михайло, чіпаючи потилицю. І до сільради повідомити.
Але я вже пригорнула малюка до себе. Від нього пахло пилюкою й немитим волоссям. Комбінезон був пошарпаний, але чистий.
Ганно, Мишко тривожно глянув на мене, ми не можемо просто його взяти.
Можемо, я подивилася йому в очі. Мишко, ми пять років чекали. Пять. Лікарі казали дітей у нас не буде. А тут
Але закони, документи Батьки можуть знайтися, заперечив він.
Я похитала головою: Не знайдуться. Відчуваю.
Хлопчик раптом усміхнувся, наче зрозумів нашу розмову. І цього вистачило. Через знайомих ми оформили опіку. 1993-й був нелегким.
За тиждень помітили дивне. Малюк, якого назвали Івасем, не реагував на звуки. Спочатку думали задумливий.
Але коли сусідський трактор грюкнув під вікном, а він навіть не здригнувся, серце стислося.
Мишко, він не чує, прошепотіла я ввечері, коли вкладала його спати в старій колисці, що дісталася від небожа.
Чоловік довго дивився у вогонь, потім зітхнув: Поїдемо до лікаря у Зарубинці. До Тараса Івановича.
Лікар розвів руками: Глухота вроджена, повна. Операція не допоможе.
Я плакала всю дорогу додому. Михайло мовчав, стискаючи кермо аж до білих суглобів. Ввечері, коли Івась заснув, він дістав із шафи горілку.
Мишко, може, не треба
Ні, він випив одним ковтком. Не віддамо.
Кого?
Його. Нікуди, сказав він твердо. Впораємося.
Але як? Як навчати?
Він перебив мене:
Ти ж учителька. Знайдеш спосіб.
Тієї ночі я не спала. Лежала й думала:
«Як вчити дитину, яка не чує? Як дати йому все?»
А на ранок зрозуміла у нього є очі, руки, серце. Цього достатньо.
Наступного дня я взяла зошит і почала складати план. Шукати книжки, вигадувати методи. З того дня все змінилося.
Восени Івасю виповнилося десять. Він сидів біля вікна і малював соняхи. У його альбомі вони не просто росли вони танцювали.
Мишко, подивись, я торкнулася чоловіка.
Знову жовтий. Сьогодні він щасливий.
За роки ми навчилися розуміти один одного. Спочатку я вивчила дактильну абетку, потім мову жестів.
Михайло опановував повільніше, але слова «син», «люблю», «пишаюся» знав добре.
Школи для таких дітей у нас не було, тож я вчила його сама. Читати навчився швидко. А рахувати ще швидше.
Але головне він малював. Спочатку на склі, потім на дошці, яку Михайло змайстрував. Пізніше фарбами на полотні.
Фарби я замовляла з міста, заощаджуючи на собі.
Твій німий знову щось малює? сміявся сусід Прокіп. Який від нього клопіт?
Михайло підвів голову з грядки:
А тобі, Прокопе, крім язика, чим зайнятися?
Село нас не розуміло. Дражнили Івася, особливо діти.
Одного разу він повернувся з розірваною сорочкою. Показав, хто це зробив син голови села.
Я плакала, обробляючи подряпини. Івась витирав мої сльози і посміхався: мовляв, не варто.
Ввечері Михайло пішов. Повернувся пізно, мовчав, але під оком у нього був син
