Оленко Іванівно, треба дівчині вчитися далі. Такі ясні голови рідкість. Вона ж у мови та літературу вміє, як у власну душу зазирнути! Ви б її твори читали…
Моїй донечці було три роки, коли я її під мостом у калюжі знайшла. Виростила як рідну, хоч люди й шепотіли за спиною. Тепер вона вчителька у місті, а я все в тій самій хаті живу, гортаючи спогади, як старі фотокартки.
Скрипить підлога треба б полагодити, та руки не доходять. Сідаю за стіл, виймаю свій потертий щоденник. Сторінки пожовкли, як осіннє сонце, але слова все ще живі. За вікном завірюха, а верба стукає гіллям, ніби каже: “Відчини!”
Ну чого ти? питаю. Почекай, весна вже близько.
Смішно, звісно, з деревом розмовляти, але коли живеш сама, все довкола оживає. Після тих лихих часів я вдівіла мій Іван загинув. Останній його лист досі зберігаю, зімятий, прочитаний сто разів. Писав, що скоро повернеться, що любить, що заживемо щасливо… А через тиждень прийшла звістка.
Дітей нам Бог не дав може, й на краще. Тоді й корки хліба не було. Голова колгоспу, Тарас Григорович, завжди мене втішав:
Не журся, Оленко. Ти ж молода ще ще й заміж вийдеш.
Одного чоловіка любила і досить, відповідала я.
В колгоспі працювала від світанку до ночі. Бригадир, дядько Петро, гукав:
Оленко Іванівно, додому йди, пізно вже!
Встигну, бурчу. Поки руки працюють, душа не зітхає.
Господарство в мене було невеличке: кізка Маруся, уперта, як я сама, та пять курочок. Вони мене вранці будили краще за дзвін дзвоника. Сусідка Гафія жартувала:
Може, ти їм співаєш по ночах? Чому вони в тебе раніше всіх співають?
Город тримала буряки, морква, цибуля. Все своє, з землі. Восени робила запаси гриби, огірки, варення. Взимку відкриєш склянку і ніби літо у хату заглядає.
Той день як перед очима. Березень мокрий, слизький. Пішла у ліс по хмиз піч топити треба. Валежнику після зими повно. Набрала вязанку, йду назад, чую дитина плаче. Спершу подумала віє, а ні… Чітко, по-дитячому.
Спустилася під міст а там дівчинка сидить у багнюці, плаття мокре, очі, як у зайченяти. Як побачила мене завмерла, тільки тремтить.
Чия ти, мала? питаю тихо.
Мовчить. Губи посиніли, рученята задубіли.
Замерзла зовсім, бурчу. Ходімо до мене, зігріємось.
Взяла її на руки легка, немов пірїнка. Закутала у свою кожушину, пригорнула. А сама думаю яка ж мати дитину під мостом лишає?
Хмиз кинула не до нього. Несла її додому, а вона міцно вчепилася у мою шию, мов боялась, що я щезну.
Сусідки вже чекали новини в селі, як вітер, літають. Гафія перша:
Божечки, Оленко, де ти її взяла?
Під мостом, кажу. Покинули…
Ой, лишенько… руки здійняла. І що ж ти робитимеш?
Як що? Залишаю.
Та ти з глузду зїхала! це вже баба Параска підбігла. Куди тобі дитина? Чим годуватимеш?
Бог подасть, відрізала я.
Затопила піч, гріла воду. Дівчинка худа, ребра випинаються. Викупала, загорнула у свою сорочку дитячих речей не було.
Їсти хочеш?
Кивнула.
Налила їй юшки, хліба дала. Їсть акуратно видно, не з вулиці.
Як тебе звати?
Мовчить.
Спати поклала на ліжко, сама на лаві. Уночі прокидалася перевіряти. Сплять діти, як ангели.
Вранці побігла до сільради. Голова, Степан Іванович, тільки плечима знизав:
Ніхто дитину не губив. Може, з міста підкинули…
Що ж робити?
По закону у дитбудинок.
Серце стиснуло:
Дайте мені час раптом батьки знайдуться. А поки я її лишу.
Подумай добре…
Вже вирішила.
Назвала її Соломією на честь матері. Ніхто не прийшов. І добре я вже привязалася.
Спершу вона не говорила. Уночі прокидалася з криком. Я пригортала:
Нічого, серденько. Тепер усе добре.
Пошила їй сукню зі старої спідниці синю, у квіточку. Гафія аж захлопала:
От у тебе руки! Я думала, ти тільки лопатою вмієш.
Життя вчить, усміхнулась я.
Але не всі були добрі. Баба Параска хрестилася:
Не на добро підкидька в хату брати. Мати її, мабуть, блудниця була…
Мовчи, Параско! перебила я. Не тобі судити.
Голова колгоспу тепероряв:
Може, у дитбудинок? Там і одягнуть, і нагодують.
А любити хто буде? спитала я.
Згодом він допомагати став то молока пришле, то круп.
Соломія почала говорити. Памятаю, як вперше засміялася я горщик розбила, а вона як зарегоче! Сміх, як дзвіночок.
В городі “допомагала”
