Ой, слухай, я тобі розповім одну історію. Жінці виповнилося сімдесят років. Ювілей! До цього дня вона купила тканину й замовила сукню. Дуже гарну, витончену. Ще й через інтернет замовила срібні сережки, дорогі.
Наділа все, подивилася у дзеркало аж помолодшала! “Таки без обновок жити не можна, подумала вона. Вони настрій піднімають.” Потім взялася готувати, щоб гостей смачненьким пригостити. Мали приїхати сестри. Та ще брат привезе стареньку маму. Їй скоро девяносто пять виповниться.
Стід сяяв святковим посудом. І страви такі, що самі в рот просилися. Гості прибули. Матір-старушку посадили на найпочесніше місце. Вона, як завжди, трохи посидить, а коли втомиться, то в сусідній кімнаті полежить.
Іменинниця перевдягнулася у нову сукню, сережки наділа. Вийшла до гостей і вони ахнули! Їй було приємно, що здивувала, що оцінили. Дуже приємно. Підняли першу чарку. Потім, як і слід, другу. І одна з сестер раптом і каже:
“Ти мене вразила. У сімдесят років сукню замовила. Ще й сережки такі дорогенькі. Тобі навіщо? Куди виряджатися? Дома сидиш уже скільки років. Якби для чоловіка, то його ж нема. Не працюєш, у театри не ходиш. У тебе ж повно старих суконь, гарних. Доносити треба.”
Інші сестри головами закивали. І почали розповідати, що у них самі шафи забиті одягом, носи не переноси.
І раптом нова сукня ніби стиснула. Тісною здалася. І сережки важчими стали, вуха відтягували. І на душі пусто. І так різко пройняло думка: “Сімдесят уже сімдесят, життя минуло, а я тут роздягнена стара баба.”
Жінка ніби постаріла на очах, і зникла з обличчя усмішка, зробивши його камяним. Не хотілося ні з ким говорити. Не хотілося їсти шматок у горло не ліз. Не хотілося свята. Гості, ніби відчувши зміну настрою господині, притихли.
І тоді заговорила мати, яка до цього мовчала:
“Моя мати теж майже до ста років дожила. І батько. Довгожителі ми. І коли матері девяносто виповнилося, батько піщов на ринок і купив шаль бордового кольору. Коли за стіл сіли, він дістав подарунок із потаємного місця та й подарував їй. Точніше, накинув їй на плечі. Мати сиділа помолодшала й щаслива, нову шаль старими руками гладила. І ніби двадцять років зкинула які там девяносто! Головне душа. Не ми для речей, а речі для нас. Вони нам радість приносять. А щасливими нас роблять любов і увага близьких.”
Помовчавши, додала: “Забули, чи що?”
Мудро сказала. І звернулася до дочки, яка про сукню не те збрехала:
“А тобі ось що скажу: язика свого отруйного стримуй. Не розкидайся словами.”
Устала й пішла в іншу кімнату полежати. Втомилася.
За столом було тихо і сумно. Сестра, що “словами розкидалася”, таки вибачилася. Але легше не стало. Говорили про щось, але розмова не клеїлася. Жартували, але не сміялися.
Щирості не було, тепла не було. Бо слова виявилися отруйними і повисли важкою хмарою.
І раптом увійшли улюблена племінниця з чоловіком. Весело всіх привітали, іменинницю привітали. Чоловік племінниці підійшов, став на одне коліно, подарував букет троянд. І заспівав фразу зі старого романсу. А племінниця відкрила маленьку коробочку а там намисто з річкового перламутру. Усі ахнули: “Де вона його знайшла?!”
А вона своїми руками наділа його на шию улюбленій тіточці. Потягнула за руку до дзеркала. Обняла, захлопала в долоні, засміялася.
За столом знову стало шумно. Знову лунав сміх. Підняли келихи за здоровя іменинниці.
Усе! Не було більше отруйної атмосфери. Вона розчинилася в любові й щасті. На всіх обличчях радість. Справжня, щира.
І потекла бесіда. І хотілося говорити, жартувати, сміятися, їсти смачну їжу й милуватися жінкою, якій виповнилося аж сімдесят років.
А жінка сиділа й думала: “Та що там сімдесят! Стільки ще попереду тільки жити й радіти!”
Так думала помолодшала, елегантно одягнена жінка з перламутровим намистом на шиї. Щаслива жінка, якій сьогодні виповнилося сімдесят.
