**ЩОДЕННИК**
Тихого села вечір обгорнув околиці мякою сутінковою пеленою, коли Антонина Семенівна, яку всі в селі звали просто баба Тоня, вийшла зі свого старенького домика й, підійшовши до сусіднього паркану, тричі стукнула кісткою пальців у шибку. Скло відгукнулося глухим, але знайомим звуком. За мить у вікні показалося здивоване, зморшками вирізане обличчя сусідки Степанівни. Вона розчинила старі, скрипучі двері й зявилася на ґанку, поправляючи непокірну пасмо сивих волосся.
Тонечко, рідненька, чого це ти стоїш, наче чужа на порозі? Заходь, не соромся, я якраз чай заварюю, прокричала вона через увесь двір, але в голосі вже читалося занепокоєння.
Ні, Маріє Степанівно, дякую, не зайду, голос Антонини тремтів, і вона сама дивувалася цій раптовій слабкості. Справа в мене до тебе, важлива, дуже важлива. Слухай, сусідко, мені треба їхати до міста, до самої що є обласної лікарні. З направленням, терміновим таким. З очима моїми лихо трапилося, зовсім замучилася. Плачуть вони без перепочинку, все розпливається переді мною, наче в густій імлі, а вночі так болять, що й світ не милий. Лікар наш, молодий ще, подивився й руками розвів треба, каже, операція, і негайно, інакше інакше зовсім осліпнути можу. Куди їхати, як розуму не прикладу, сама я, зовсім сама. Та думаю, світ не без добрих людей, підкажуть, направлять, куди треба.
Тонечко, рідна, звісно, звісно, їдь, не гайся! одразу відгукнулася Степанівна, переступаючи з ноги на ногу в своїх потертих капцях. За господарством твоїм погляну, за козою твоєю Ганнусею, за курчатками, за всім-усім! Не переймайся! Ти правду кажеш одиній у темряві лишитися, це ж яким горем обернеться? Їдь, і хай тебе Господь береже!
Антонині Семенівні було далеко за сімдесят. Життя її, довге й неймовірно важке, помотало її світом, випробовувало на міцність, било так, що, здавалося, вже й не підвестися. Але вона підводилася. І зрештою, наче поранений птах, знайшла собі притулок тут, у цьому тихому селі, у хатці, що дісталася від давно померлих родичів. Дорога до міста здавалася їй нескінченною й лячною. Сидячи в трясучому автобусі, вона стискала в руках свою потерту торбинку й без кінця крутила в голові одну й ту саму тривожну думку.
«Ножем ножем будуть до очей моїх торкатися? Та як же це можливо? Хоч і казав лікар, заспокоював: «Не бійтеся, бабусю, операція не складна», а серце ноє, передчуттям якимось важким стискається. Страшно. Ой, як страшно самій».
У лікарняній палаті, куди її положили, було чисто, пахло ліками й тишею. Біля вікна на ліжку лежала ще молода жінка, а навпроти така ж, як і вона, літня. Від цього сусідства на душі в Антонини Семенівни стало трохи спокійніше. Вона втомлено опустилася на запропоноване ліжко й подумала: «Оце ж лихо яке, горе моє не самотнє. І молодих, і старих ця хвороба не милує».
Після обіду, який тут називали «тихою годиною», у палату навалилися родичі. До молодої жінки примчав чоловік із сином-школярем, навантажені пакетами з фруктами й соком. До іншої сусідки прийшла дочка з чоловіком і маленькою, кучерявою онукою, яка дзвінко сміялася й без упину балакала. Вони оточили свою маму й бабусю турботою, увагою, теплими словами. У палаті стало шумно, весело й невимовно самотньо. Антонина Семенівна відвернулася до стіни й зітхнула. Ніхто не прийшов до неї. Ніхто не приніс їй ні яблука, ні простого доброго слова. Вона була тут зовсім одна, всіма забута, нікому не потрібна стара. Серце стиснулося від гіркої, пронизливої заздрості й безнадійної туги.
Наступного ранку відбувся обхід. У палату увійшла жінка-лікар у сніжно-білому, ідеально випрасуваному халаті. Вона була молода, гарна й випромінювала такий спокій і впевненість, що бабі Тоні відразу стало легше.
Ну як наш самопочуття, Антонино Семенівно? Як настрій, боєвий? голос у лікаря був низький, оксамитовий, сповнений щирої участі й тепла.
Нічого, нічого, доню, терпимо, куди дінешся, засуєтилася бабуся. Пробачте, мила, а як вас по імені-по батькові величати?
Вірочка Петрівна. Я ваша лікарка. А ви, Антонино Семенівно, розкажіть мені, а до вас хтось із родичів прийде? Діти є? Може, кого попередити треба?
Серце баби Тоні єкнуло. Вона опустила очі й прошепотіла першу спаду на думку відмовку, гірку й таку далеку від правди: «Нема, донечко, нема в мене нікого. Бог діток не дав»
Лікарка ніжно погладила її по руці, щось відзначила в історії хвороби й вийшла з палати. А Антонина Семенівна лишилася сидіти на ліжку, і її ніби хтось обпік зсередини. Совість заворушилася, за
