Тиша в хаті була густа, як мед, і лише тріск дров у печі порушував її важкий спокій. Ганна Степанівна, жінка з втомленим, зморшкуватим обличчям, провожала поглядом сина, який мовчки складав останні речі у полотняний мішок. Завтра армія.
Сину, Вітю, ну скажи мені, що ти знайшов у цій у цій верткій? не витримала вона, і голос, стиснутий прихованим болем, зірвався на шепіт. Вона тебе й за копійку не ставить! Дивиться згори, а в тебе всі думки лише про неї. Інших дівчат на селі як грибів у лісі! Надюха, наприклад, Ковальчук Розумниця, працьовита, на тебе заглядається, а ти й уваги не звертаєш. Ніби світ зійшовся на одній Оленці.
Вітя, високий, плечистий хлопець із упертим підборіддям і добрими, тепер нахмуреними очима, не обернувся. Його пальці міцно затягли вузол.
Не потрібна мені жодна Надюха, мам. Все вирішено. Змалку її, Оленку, кохаю. І якщо вона за мене не піде Тоді й не одружусь взагалі. Даремно мову гризеш, заспокойся.
Та вона ж тебе в обійми візьме, Вітеньку! Серце моє відчуває! скрикнула мати. Гарна так, що й казати, чортівка Але холодна, вітрогонка. Їй би в місті блищати, а не по нашому селу хвостом крутити.
Вітя нарешті повернувся. У його пог
