Уві сні, де логіка пливла, як Дніпро в повінь, зявився він зять, що вирішив стати моїм суддею. “Не побачиш Оксану, доки не позбудешся бабусиного дому”, пролунало його слово, важке, немов камінь у грудях.
Я прожила пів життя на самоті. Так, був колись чоловік Борис, але втік, наче вітер у степу, залишивши мене з немовлям на руках. Єдине, що вкрав, це мій спокій, але залишив трикімнатну у Львові. Дякувати хоча б за це. Другої нагоди до шлюбу я не шукала. Хіба ж я була сама? Поруч росла Оксана моє світло, моя турбота.
Розуміла: як не старайся, а батькового тепла не заміниш. Тому донька, наче квітка до сонця, тягнулася до кожного хлопця, що зустрічався на її шляху. Не всі були готові до такої щирости. Скільки разів я вкладала її розбите серце назад у груди, скільки ночей провела, шепотіла: “Все буде добре”. Але доля майстриня несподіванок, і одного дня Оксана привела його Данила.
Спершу він був, як казковий лицар: руки золоті, серце щире. Поважав мене, кохав її. Що ще треба? Я благословила їхній шлюб, не підозрюючи, що казка швидко перетвориться на нічний жах.
Тим часом моя мати Марія почала згасати, наче свічка в осінню ніч. Забрала її до себе, годувала, мила, співала старі колискові. Але зятю це було, наче кістка в горлі. Чому? Невже літня жінка, що ледве дихала, йому заважала?
Потім все пішло під укіс. Оксана й Данило закрилися у своїй кімнаті, немов у фортеці. Спільні вечері зникли, розмови вмерли. Я питала: “Що сталося?” у відповідь мовчанка, наче в проваллі.
А потім удар. “Продаємо бабусин будинок. Нам треба своє”, оголосив Данило, наче вирок.
“Ні, відповіла я, немов відтинаючи. Це її рідна земля. Ви заробитье на свою оселю самі”.
Його очі спалахували, неможливо зрозуміти від гніву чи сорому. Він схопив Оксану, речі, і вилетів із квартири, наче буря. Донька навіть не обернулась.
Мені снилося, що я стою біля вікна. За ним Дніпро, повноводний і холодний. Чи правильно я зробила? Хто знає. Але дім це коріння. Його не вирвеш.
